— Там достатню хлопців… без тебе…
— Рілло-моя-Рілло, річ не в тім. Я йду на війну заради себе самого… щоб урятувати свою душу. Інакше вона перетвориться на щось неживе, убоге й мізерне. Це буде гірше, ніж сліпота, каліцтво й усе, чого я боявся.
— Тебе… можуть… убити, — мовила Рілла, ненавидячи себе за ці слова… за цей вияв слабкості й боягузтва… та після страшного напруження нинішнього вечора вона геть підупала на відвазі.
— процитував Волтер. — Рілло-моя-Рілло, я казав тобі, що боюся не смерті. Іноді ми платимо надто високу ціну за саме життя. Сестричко, у цій війні стільки бридоти… я мушу допомогти змести її з лиця землі. Я битимуся за красу життя — це мій обов’язок. Можливо, є вищий обов’язок, Рілло… але мій — отакий… обов’язок перед життям і Канадою… і я мушу виконати його. Рілло, сьогодні до мене вернулася самоповага — уперше після Джемового від’їзду. Я навіть міг би написати вірш, — засміявся Волтер, — а ще від серпня був нездатен скласти ані рядка. Сьогодні ж я повен натхнення. Сестричко, будь відважна — ти так несхитно трималася, коли Джем їхав на фронт.
— Це… інше… — Рілла мусила спинятися після кожного слова, щоби притлумити ридання. — Я… люблю… Джема… звісно… та коли… він… поїхав… ми думали… війна… не триватиме… довго… Волтере… а ти… для мене все…
— Рілло-моя-Рілло, ти повинна бути відважною, щоб допомогти мені. Сьогодні я щасливий… мене п’янить ця перемога над собою… але так буде не завжди — тоді ти допоможеш мені.
— Коли… ти… їдеш? — вона мала одразу почути найгірше.
— Через тиждень — вирушу до Кінгспорта на вишкіл. У другій половині серпня, очевидно, ми поїдемо до Європи, але ще достеменно не знаємо.
Тиждень… іще тільки тиждень із Волтером! Рілла, надто юна, не розуміла, як їй жити далі.
Коли вони ввійшли на інглсайдське подвір’я, Волтер, спинившись у тіні старих сосон, пригорнув Ріллу.
— Рілло-моя-Рілло, у Бельгії й Фландрії були такі само чисті, невинні дівчата, як ти. Ти… навіть ти… знаєш, що з ними сталося. Ми повинні зробити все, щоб таке не могло повторитися, доки існує цей світ. Ти допоможеш мені?
— Я спробую, — проказала вона. — Я спробую, Волтере.
І коли Рілла сховала обличчя на братовому плечі, вона вже розуміла, що так має бути. Там і тоді вона примирилася із цим. Він мусить піти — її прекрасний Волтер з його прекрасною душею, мріями й ідеалами. І вона завжди знала, що рано чи пізно це станеться. Вона бачила, як ця мить наближається — поволі, невідворотно, як насувається тінь грозової хмари на сонячне поле, тихо й невблаганно. Та попри весь біль, у потаємнім закутку її душі озвалося дивне відчуття полегшення. Минула кривда, якої Рілла не визнавала навіть сама собі. Тепер ніхто… ніхто не назве Волтера боягузом.
Тієї ночі Рілла не спала. Не спав, очевидно, й ніхто в Інглсайді, крім Джимса. Тіло росте поволі й постійно, але душа — рвучкими стрибками. Вона може досягти свого цілковитого розвитку за годину. Опісля тієї ночі душа Рілли Блайт була вже душею жінки. Тепер вона вміла переживати горе, стала сильною й витривалою.
Коли засяяв гіркий світанок, Рілла підвелася з ліжка й підійшла до вікна. За ним росла велика яблуня, пишний конус рожевого квіту. Волтер посадив її багато років тому, коли був малий. Понад Долиною Райдуг купчилася хмарна гряда, об яку розбивалися перші хвилі вранішніх променів. Над нею ще мерехтіла далека, холодна краса запізнілої зірки. Для чого серця повинні мучитися й тужити в цьому світі весняних див?
Рілла опинилася в чиїхось ніжних, дбайливих обіймах. То була мама — бліда, із величезними очима.
— О, мамо, як ви зносите це? — палко скрикнула Рілла.
— Рілло, доню, я ще кілька днів тому знала, що Волтер запишеться на війну. Тож я мала час, щоби… повстати проти цього — а тоді примиритися. Мусимо відпустити його. Цей поклик сильніший і невблаганніший за голос нашої любові. Волтер відгукнувся на нього. Ми не повинні робити його жертву ще тяжчою.
— Ми приносимо більшу жертву, ніж він, — заперечила Рілла. — Наші хлопці жертвують тільки собою. Ми жертвуємо ними.