— У короля Костянтина жінка — німкеня[60], тож, пані Блайт, дорогенька, боюся, надії для нас нема. Але до чого ми дожилися — я переймаюся, яка дружина в грецького короля! Бідолаха в неї під закаблуком, а це негодяще місце для будь-якого чоловіка. Звісно, я стара панна — а старі панни повинні бути незалежними, інакше їх роздушать. Але якби я була заміжня, то поводилася би смиренно й скромно. Пані Блайт, дорогенька, я думаю, що ця Софія Грецька — потіпаха.
Сьюзен розлютилася, коли Венізелос був відправлений у відставку.
— Я відшмагала б цього Костянтина й здерла би з нього шкуру живцем, їй-богу! — гнівно вигукнула вона.
— Сьюзен, ви мене дивуєте, — кисло відказав лікар Блайт. — Невже ви зреклися правил благопристойної поведінки? Здирайте з нього шкуру, коли хочете, та не шмагайте.
— Якби його добряче шмагали в дитинстві, нині він поводився б мудріше, — утяла Сьюзен. — Та, мабуть, принців не шмагають. Жаль, коли так. Бачу, союзники висунули йому ультиматум. Я можу сказати їм напевне, що такій зміюці як Костянтин самим ультиматумом шкури не спустиш. Можливо, блокада наставить його на розум… але це довго триватиме — а що тим часом станеться із Сербією?
Невдовзі вони побачили, що сталося із Сербією[61], і весь цей час мешкати в одному домі зі Сьюзен було нестерпно. Вона затято кляла всіх і кожного, крім Кітченера, а бідолашного президента Вілсона готова була роздерти на шмаття.
— Якби він виконав свій обов’язок і давно вже долучився до союзників, ми не спостерігали б цього неподобства в Сербії, — запевняла вона.
— Це дуже серйозно — втягнути у війну таку велетенську країну як Штати, із її змішаним населенням, — відповів лікар Блайт, який час від часу обороняв президента від закидів — не тому, що Вілсон потребував цього, а лиш із нечестивого бажання підбурити Сьюзен до суперечки.
— Можливо, пане лікарю, дорогенький… можливо. Та це нагадує мені історію про дівчину, яка розповіла своїй бабці, що віддається. «Вийти заміж — то дуже серйозно», — сказала старенька, а дівчина відповіла: «Так, але не вийти — то ще серйозніше». І я, пане лікарю, дорогенький, можу засвідчити це із власного досвіду. Я вважаю, що серйозніше для янкі — стояти осторонь від війни, ніж долучитися до союзників. Але, хоч я майже нічого про них не знаю, мені здається, щось вони та й утнуть, байдуже, хто буде в них президентом — Вудро чи ні. Хай-но лиш зрозуміють, що війна — то не школа кореспондентського навчання. Тоді, — мовила Сьюзен, енергійно підхоплюючи однією рукою супницю, а іншою ополоника, — запалу щодо битв у них очевидно поменшає.
Одного золотавого вітряного жовтневого вечора Карл Мередіт поїхав на фронт. Він записався до війська в день свого вісімнадцятиліття. Джон Мередіт провів його з непорушним обличчям. Двоє його синів пішли на війну… лишився тільки маленький Брюс. Пан Мередіт любив Брюса та його матір, проте Джеррі й Карл були синами його першої дружини… Карл єдиний з усіх дітей успадкував очі Сесілії. Коли вони з любов’ю дивилися на нього з-під Кардового кашкета, блідий пастор згадав, як уперше й востаннє спробував відшмагати хлопця за витівку з вугром. Тоді він уперше зрозумів, як схожі Кардові очі на очі Сесілії… і нині збагнув це знову. Чи побачить він ці очі ще хоч колись? Гарний, веселий, здоровий хлопчина… як тяжко проводжати його! Зненацька перед очима пастора постала моторошна рівнина, усіяна тілами «придатних до служби чоловіків у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років». Іще вчора Карл був хлопчиком, який полював жуків у Долині Райдуг, брав із собою в ліжко ящірок і збурював увесь Глен Святої Марії, приносячи жаб до недільної школи. Здавалося… неправильним… що він уже «придатний до служби чоловік» в однострої. Та все ж пан Мередіт не заперечував, коли Карл сказав, що мусить піти на фронт.
Рілла тяжко побивалася через Карлів від’їзд. Вони завжди були добрими друзями й мали багато спільних забав. Він був лише трохи старший за неї й усе дитинство їхнє минуло в Долині Райдуг. Поволі бредучи самотою додому зі станції, Рілла пригадувала всі їхні давні витівки й пустощі. Круглобокий місяць визирав між лапатих хмар, заливаючи Глен дивним світлом, телефонні дроти попід вітром співали пронизливої чудернацької пісні, а високі стебла зів’ялого, сіроголового золотушнику по кутках саду гойдалися й люто кивали їй, наче гурти старезних відьом, що насилали свої лихі чари на світ. Колись такого вечора Карл неодмінно прийшов би до Інглсайду й свиснув їй, щоб виходила. «Рілло, ходімо бавитися у квача з місяцем», — мовив би він, і двоє дітей чкурнули б у Долину Райдуг. Рілла ніколи не боялася його жуків та павуків, хоча змії були вже поза жорстко встановленими нею межами дозволеного. Вони розмовляли про все на світі; у школі їх часто дражнили «парочкою», аж якось біля потічка в Долині Райдуг вони, ненабагато старші за десять років, присягнули, що ніколи не поберуться. Того дня Еліс Клоу обвела їхні імена сердечком на своїй грифельній дошці. Ані Ріллі, ні Карлові це не сподобалося — звідти й постала врочиста обітниця. Вони обоє знали, що все життя приятелюватимуть і не більше. Рілла засміялася на давню згадку… а потім зітхнула. Уранці в одній із лондонських газет вона прочитала депешу, буцім «стан справ на фронті сьогодні найгірший від першого дня війни». Ріллі також було гірко. Вона відчайдушно хотіла робити щось, а не просто чекати й виконувати хатні обов’язки, доки гленські хлопці, її приятелі й знайомі, щодня вирушали на війну. Якби ж вона могла бути одним із них… податися разом з Карлом на Західний фронт! Виряджаючи Джема, дівчина вже мала схоже романтичне поривання — не розуміючи, втім, що означав би такий її крок. Тепер вона розуміла. Чекати новин у ріднім безпечнім і затишнім домі ставало дедалі нестерпніше.
60
Софія Пруська — принцеса з династії Гогенцоллернів, рідна сестра кайзера Німеччини Вільгельма II.
61
7 жовтня 1915 р. австро-німецькі війська розпочали наступ на Сербію. 9 жовтня був окупований Белград; 14 жовтня болгарська армія атакувала Сербію із двох фронтів одночасно.