— Певно, німці всіх їх поїли, — зітхнула кузина Софія.
— Ні-і-і… — неохоче промовила Сьюзен, мовби їй бридка була сама думка, що німці можуть виявитися невинні в котромусь зі злочинів. — Я ще не чула, начеб гуни почали обертатися на людожерів. Усі ті бідолашні дітки померли від голоду й холоду. Та все одно, Софіє Крофорд, це варварське вбивство невинних. Я сама їсти й пити не можу — тільки й думаю, що про цих дітлахів.
— Тут написано, що Фред Карсон з Лобриджа здобув медаль «За заслуги», — мовив лікар Блайт, який тим часом поринув у читання місцевих новин.
— Я чула про це ще тиждень тому, — озвалася Сьюзен. — Він — зв’язківець батальйону й виявив несказанну мужність в умовах ризику. Лист, у якому він розповідав про це рідним, надійшов того дня, коли помирала його бабця Карсон. Їй лишалося жити зо кілька хвилин, і англіканський священик, присутній коло смертного ложа, спитав, чи не хоче вона, щоб він виголосив молитву. «Моліться собі, панотче, — відказала вона… бачте, вона була з Дінів, а Діни всі люди відважні, — моліться, але, на Бога, тихенько, не заважайте мені. Я хочу обміркувати цю дивовижну звістку, а часу на те бракує». У цьому вся Альміра Карсон. Вона леліяла Фреда, мов зіницю ока. Їй було сімдесят п’ять, а на голові, подейкують, жодної сивої волосини.
— Ох, ви нагадали мені… сьогодні я виявила в себе першу сиву волосину… найпершу, — мовила пані Блайт.
— Я помітила її ще кілька днів тому, пані Блайт, дорогенька, проте вам не сказала. Думала собі: «їй і без того не бракує гризот». Та коли вже ви завважили її самі, дозвольте нагадати вам, що сивина — це шана.
— Я, мабуть, старію, Гілберте, — печально всміхнулася пані Блайт. — Люди вже запевняють мене, що я маю дуже молодий вигляд. Поки ми справді молоді, ніхто нам такого не каже. Але я не журитимуся через перший доторк срібла до моїх кіс. Я ніколи не любила рудого кольору. Чи я розповідала тобі, Гілберте, як пофарбувала коси ще малою в Зелених Дахах? Про це знали тільки ми з Маріллою.
— То ось чого ти мусила обтяти косу?
— Так. Я купила пляшечку з фарбою у мандрівного торговця, єврея з Німеччини. Сподівалася, що коси мої будуть чорні, а вони стали зелені. Отож Марілла мусила їх обстригти.
— Ви ще легко відбулися, пані Блайт, дорогенька, — гнівно буркнула Сьюзен. — Хоч і були замалі, щоб знати, на що та Німеччина здатна. Вам пощастило, що то була тільки зелена фарба, а не отрута.
— Здається, відтоді минула вже сотня років, — зітхнула пані Блайт. — Мовби все те сталося в іншому світі. Війна розколола життя надвоє. Не знаю, яке буде наше подальше існування… але воно так відрізнятиметься від попереднього. Цікаво, чи ми — ті, хто зросли в колишньому світі — пристосуємося із плином літ до світу майбутнього?
— А ви помітили, — озвалася панна Олівер, підводячи очі від книжки, — як усе, написане до війни, тепер здається далеким-далеким, давнім, немов «Іліада»? Ось Вордсвортів вірш — він є в програмі випускного класу; я саме перечитувала його. Класичний спокій, безтурботність і краса цих рядків здаються принесеними на Землю з іншої планети… вони не мають нічого спільного з нашим бурхливим світом, так само, як вечірня зоря.
— Єдине читання, що втишує бурю в моїй душі нині — це Біблія, — мовила Сьюзен, ставлячи в піч деко з печивом. — Там стільки віршів, у яких сказано мовби достоту про гунів. Старий Горянин Сенді запевняє, що кайзер — це той самий Антихрист, про якого йдеться в Об’явленні Івана Богослова, але я не заходжу аж так далеко у своїх міркуваннях. Як на мене, пані Блайт, дорогенька, для нього то завелика честь.
Кілька днів потому, рано-вранці, Міранда Прайор тихцем прийшла в Інглсайд, буцімто для того, щоб допомогти Червоному Хресту із шиттям, але насправді — обговорити зі співчутливою Ріллою свої негаразди, надто важкі, щоб зносити їх самотужки. Міранда привела із собою розгодованого, криволапого песика, любого її серцю за те, що колись, іще цуценям, їй подарував його Джо Мілгрейв. Пан Прайор не любив собак, але тоді, розглядаючи Джо як імовірного чоловіка Міранди, зласкавився й дозволив доньці лишити цуцика в себе. Міранда була така вдячна, що спробувала потішити батька, назвавши песика на честь його політичного кумира, великого очільника лібералів Вілфреда Лор’є[65], хоч це пишне ім’я було невдовзі скорочене до звичайного Вілфі.
Вілфред Лор’є ріс, квітнув і гладшав, проте Міранда непоправно розбестила й зіпсувала його, тож пес не подобався нікому, крім неї самої. Ріллу дратувала його манера лягати на спину й вимахувати лапами в повітрі, благаючи, щоб хтось полоскотав йому пещене черевце. Підпухлі блідаві очі Міранди виразно свідчили, що дівчина проплакала цілу ніч, отож Рілла, знаючи, що гостя має намір переповісти їй гірку історію, запропонувала поговорити у своїй кімнаті, звелівши Вілфреду Лор’є лишатися внизу.
65
Вілфред Лор’є (1841–1919) — сьомий прем’єр-міністр Канади, перший франкомовний керівник канадського уряду, лідер Ліберальної партії. Упродовж Першої світової війни підтримував опозицію, проте й виступав за надання військової допомоги Британії, хоч така точка зору суперечила переконанням франкомовних канадців.