— Мила Гертрудо, не картайтеся, — лагідно мовила мама. — Це природно — відчувати, що світ уже не буде такий, як колись, після того, як тяжка втрата змінить наше життя. Усі ми відчуваємо це.
Аж тут утрутилася ця мерзенна кузина Софія. Вона й собі сиділа в нас із в’язанням і каркала, мов „чорний ворон, провісник біди“, як називав її Волтер.
— Панно Олівер, ви не в такому тяжкому становищі, як ваші посестри, — сказала вона, — тож і не повинні так побиватися. Дехто з нас утратив чоловіків — оце справді тяжко. Ще дехто втратив синів. Ви ж не втратили ні чоловіка, ні сина.
— Ні, — відповіла Гертруда з дедалі сильнішою гіркотою, — я не втратила чоловіка — лише того, хто став би моїм чоловіком. Я не втратила сина — лише всіх тих синів і дочок, яких могла народити… яких я тепер ніколи не матиму.
— Непристойно казати так, — обурилася кузина Софія, і тоді в Гертруди вихопився сміх, такий навісний, що кузина Софія злякалася. А коли нещасна, змучена Гертруда, відчуваючи, що більше не має сили терпіти цей біль, вибігла геть із кімнати, кузина Софія спитала в мами, чи вона, бува, не здуріла.
— Я пережила втрату двох добрих чоловіків, — заявила вона, — та це не справило на мене аж такого враження.
Авжеж не справило! Напевно, ці сердеги раді були померти.
Майже до ранку я чула, як Гертруда міряє кроками свою спальню. Доти вона ходила так щодня, та ще ні разу це не тривало так довго. А тоді вона раптом скрикнула — коротко й жахливо, мовби її вдарили ножем. Я не могла заснути, бо мучилася разом з нею й не могла нічим допомогти їй. Я боялася, що ця ніч ніколи не скінчиться. Проте вона скінчилася, і „вранці завітала радість“[71], як то сказано в Біблії. Тільки це сталося не вранці, а вже добряче по обіді. Пролунав телефонний дзвінок і я відповіла. То виявилася стара пані Грант із Шарлоттауна, і вона повідомила, що Роберт живий: він лише дістав легке поранення в руку й лежить у госпіталі. Вона ще не знає, звідки взялася ця помилка, та очевидно, то загинув якийсь інший Роберт Грант.
Я повісила слухавку й гайнула в Долину Райдуг, мов на крилах. Я впевнена, що справді летіла — не можу пригадати, щоб ноги мої хоч раз торкнулися землі. Гертруда поверталася зі школи; я зустріла її на галявині між ялин, де ми так часто бавилися змалку, і просто-таки випалила їй цю новину. Звісно, слід було вчинити розважливіше. Проте я ледь не збожеволіла від радості, тож і подумати не встигла. Гертруда впала між золотавих молодих ялиць, немов підстрелена. Я так перелякалася, що тепер, вочевидь, назавжди стану мудріша — принаймні щодо подібних звісток. Я була вже подумала, що вбила Гертруду… умить згадала, що й мати її померла молодою від серцевого нападу. Здавалося, кількасот років минуло, доки я виявила, що серце в неї досі б’ється. Ох, як я налякалася! Я ще ніколи не бачила непритомних людей; і вдома нікого не було, бо всі пішли на станцію, щоб зустріти Нен і Ді, які приїхали на канікули з Редмонду. Проте я знала теоретично, що слід робити в такому разі, а тепер маю ще й практичний досвід. На щастя, усе це сталося біля струмка. Я довгенько метушилася коло Гертруди, і зрештою вона таки очуняла. Вона не сказала ні слова про мою звістку, а я не наважилася згадувати про це вдруге. Я провела її кленовим гаєм додому й помогла дістатися спальні. Аж там вона нарешті промовила: „Роб… живий…“ — насилу, мовби хтось видер із неї ці слова — а тоді кинулася на ліжко й заридала… і плакала, плакала й плакала. Я ще ніколи такого не бачила. Вона пролила всі сльози, які стримувала ввесь минулий тиждень. Здається, вона плакала цілу ніч, але вранці була така, наче пережила дивовижне видіння, і ми вже ледь не боялися власного щастя.
Нен і Ді приїхали на кілька тижнів. Потім вони повернуться до Кінгспорта, де працюватимуть у тренувальному таборі Червоного Хреста. Я заздрю їм. Тато каже, що мої тутешні зусилля, спрямовані на Джимса й молодіжний Червоний Хрест, так само важливі. Але в їхній праці є романтика, якої так бракує мені.
Турки захопили Кут. Для нас то було майже полегшення — так довго ми боялися, що це станеться. Спершу ми цілий день відчували себе пригніченими, а потім узялися до звичних справ, не думаючи про це. Лиш кузина Софія була понура, як завжди. Вона прийшла до нас і знову взялася бідкатися, що британські війська зазнають однієї поразки за іншою.