— Ти гріб побілений[74]! — крикнув він, шарпнувши сердегу востаннє й жбурнувши його вбік із такою силою, що безталанний гленський пацифіст беркицьнувся аж біля хорів.
Звично червоне лице пана Прайора тепер було біле, мов полотно. Проте й повержений, він захищався.
— Я позиватимуся за це, — пролопотів він.
— Позивайся… позивайся! — ревнув Норман, знову кидаючись до нього; утім, пан Прайор зник. Він не мав бажання вдруге потрапити в лапи цьому мстивому мілітаристові. Норман незграбно, переможно озирнувся на кафедру.
— Не дивіться так ошелешено, пастори, — гримнув він. — Ви не могли зробити це… ніхто не сподівався такого від духовних осіб… але хтось же мусив наважитися. Та ви й самі раді, що я викинув його геть, бо він би й досі скиглив, скімлив і скавулів, підбурюючи до зради й заколоту… так, до зради й заколоту… і хтось мав укоськати його. Я був народжений для цього… нарешті я теж придався в церкві. Тепер я зможу сидіти тихо ще шістдесят років! Продовжуйте ваше зібрання, пастори. Я певен, вам більше не дошкулятимуть ніякі пацифістські молитви.
Проте дух побожності й благоговіння вже здимів із церкви. Обидва священики розуміли це й знали, що можуть хіба тихенько закінчити зібрання й відпустити розбурхану паству додому. Пан Мередіт звернувся до новобранців із серйозною настановою, яка, імовірно, врятувала вікна пана Прайора від другого побиття, а пан Арнольд пробурмотів недоречне благословення — принаймні йому воно здалося недоречним, бо ж перед очима в нього й досі стримів велетенський Норман Дуглас, який торсав за комір низенького, гладкого, бундючного Місяця з Баками, як здоровенний мастиф міг би торсати перерослого цуцика, і пан Арнольд знав, що така ж картина стоїть перед очима в кожного з парафіян. Загалом не випадало сказати, що молитовне зібрання відбулося успішно — проте його пам’ятали в Глені Святої Марії й тоді, коли забулися десятки інших сходин, безжурних і благопристойних.
— Ніколи, пані Блайт, дорогенька, ніколи більше не назву я Нормана Дугласа поганином, — мовила Сьюзен, діставшись додому після церкви. — Нині Еллен Дуглас може пишатися чоловіком.
— Норман утнув щось непростимо бридке, — відказав лікар Блайт. — Прайора слід було ігнорувати аж до кінця зібрання. Потім його пастор і віряни дали б йому раду. Це було б гідно. Норманова ж вистава була негідна, скандальна й обурлива, але присягаюся, — лікар Блайт закинув голову назад і реготнув, — присягаюся, моя дівчинко — то була справжня втіха.
Розділ 21
«Любовні історії огидні»
«Інглсайд, 20 червня 1916 року.
Віднедавна всі ми були дуже заклопотані, і кожен день приносив новини, добрі й погані, аж я зо кілька тижнів не мала ні часу, ні самовладання, щоб вести щоденник. Я хотіла б вести його регулярно, бо тато каже, що цей літопис воєнних днів буде вельми пізнавальним документом для моїх дітей. Біда в тім, що тут я нотую деякі особисті речі, яких воліла б не показувати нащадкам. Я відчуваю, що з ними триматимусь правил пристойності значно ретельніше, аніж тоді, коли йдеться тільки про мене.
Перший тиждень червня знову був жахливий. Австрійці щомиті могли вдертися в Італію; а потім надійшла звістка про Ютландську битву[75] й німці запевняли, що здобули в ній перемогу. Сьюзен була єдина, хто вважав це бриднею.
— Не кажіть мені, буцім кайзер міг здолати британський флот, — презирливо чмихнула вона. — То все німецькі брехні, можете бути певні.
А коли через кілька днів з’ясувалося, що вона мала слушність і британці здобули перемогу, а не програли, нам довелося вислухати неймовірну кількість різноманітних „я ж вам казала“, але то було дуже приємне випробування.
Сьюзен тяжко вразила смерть Кітченера. Уперше я бачила її такою зневіреною. То був страшний удар для нас усіх, але Сьюзен впала у відчай. Звістка ця надійшла телефоном увечері, та Сьюзен відмовлялася вірити, аж доки вранці вздріла заголовок в „Ентерпрайз“. Вона не заплакала, не зомліла й не влаштувала істерики, проте забула посолити суп, а такого на моїй пам’яті з нею ніколи не ставилося. Ми з мамою та панною Олівер плакали, але Сьюзен тільки глипнула на нас і сказала з похмурим сарказмом: „Пані Блайт, дорогенька, у кайзера є шестеро синів, і всі живі й здорові, та й батечко їхній теж. Отже, світ іще не геть спорожнів, то чого ж лити сльози?“ У цьому стані закам’янілої безнадії Сьюзен перебувала всю наступну добу, а потім прийшла кузина Софія й почала співчувати їй.
75
Ютландська морська битва відбулася впродовж 31 травня — 1 червня 1916 р. у Північному морі на захід від півострова Ютландія (континентальна частина Данії) між німецьким і британським флотами. У битві брало участь 249 бойових кораблів з обох сторін, і донині вона вважається наймасштабнішою морською сутичкою у світовій історії. Жодна зі сторін не здобула в ній тактичної перемоги, проте зі стратегічної точки зору переможницею у Ютландській битві слід уважати Великобританію, позаяк Німеччина не змогла встановити морський контроль над північчю Атлантики й виявилася відрізаною від продовольчих та сировинних ресурсів.