Нині, коли я вкладала Джимса до ліжка, він підвів очі й дуже серйозно спитав: „Їлло, а чому вчоя не може вейнутися?“
Ох, Джимсе, чому це неможливо? Прекрасне „вчора“, сповнене сміху та мрій… коли наші хлопці були вдома… коли ми з Волтером читали, гуляли, зустрічали схід місяця й захід сонця вдвох у Долині Райдуг. Якби ж воно могло повернутися! Але „вчора“ не вертається ніколи, маленький Джимсе… а „нині“ захмарене й темне… і ми не наважуємося думати про те, яким буде „завтра“.
11 грудня 1917 року.
Чудові новини: учора британські війська взяли Єрусалим. Ми здійняли прапор, а Гертруда повеселіла й стала майже така, як колись.
— Зрештою, — підсумувала вона, — варто жити, коли люди досягають мети хрестових походів. Учора під стінами Єрусалима з’юрмилися, мабуть, привиди всіх хрестоносців на чолі з Річардом Левове Серце.
Сьюзен і собі втішилася.
— Добре, що я можу легко вимовити „Єрусалим“ і „Хеврон“, — сказала вона. — Після „Прземисла“ й „Брест Литовська“ це неабияка втіха. Ну, турки нарешті тікають, Венеція в безпеці, а лорда Лендздауна можна не слухати[96], тож немає причин журитися.
Єрусалиме! Над тобою майорить „стяг-метеор англійський“[97]… щез турецький півмісяць! Як тріпотіло б серце Волтера, якби він дізнався про це!
18 грудня 1917 року.
Учора відбулися вибори. Увечері ми з мамою, Гертрудою та Сьюзен зібралися у вітальні й чекали, затамувавши подих. Тато пішов у село — інакше ми не дізналися б жодних новин, бо крамниця Картера Флегга на іншій телефонній лінії, і з центральної станції нам щоразу відповідали, що лінія зайнята. Певна річ, бо в радіусі кількох миль усі додзвонювалися туди з тієї ж причини, що й ми.
Близько десятої Гертруда зняла слухавку й випадково перехопила чиюсь розмову з Картером Флеггом. Вона безсоромно підслухала й одержала те, що приказка віщує всім, хто підслуховує — а саме кепські новини. Коаліційний уряд „нічого не здобув“ у західних провінціях.
Ми стривожено перезирнулися. Якщо уряд не досяг результатів на заході, це означало поразку.
— Канада осоромилася в очах цілого світу, — скрушно підсумувала Гертруда.
— Якби кожен учинив так, як сім’я Марка Крофорда з того боку затоки, цього не сталося би, — відчайдушно мовила Сьюзен. — Нині вранці вони замкнули дядька в стодолі й не випускали, доки він пообіцяв, що голосуватиме за коаліцію. Оце, пані Блайт, дорогенька, я можу назвати ефективним аргументом.
Опісля цього ми з Гертрудою зовсім розхвилювалися. Ходили вітальнею, аж доки геть знесиліли й були вимушені знову сісти. Мама в’язала, чітко й розмірено, мов годинник, і вдавала спокій та незворушність… удавала так добре, що ми всі заздрили їй аж донині, коли я вздріла, як вона розпускає шкарпетку — зайві чотири дюйми там, де мала початися п’ята!
Тато вернувся додому вже запівніч, став на порозі й дивився на нас, а ми на нього, не сміючи запитати, які він приніс новини. Аж тут він сказав, що то Лор’є „нічого не здобув“ на заході, а коаліційний уряд переміг абсолютною більшістю голосів. Гертруда заплескала в долоні. Я хотіла плакати й сміятися водночас, мамині очі спалахнули колишнім сяйвом, а Сьюзен видала дивний звук — щось середнє поміж зітханням і радісним скриком.
— Це не вельми втішить кайзера, — відказала вона.
Потім ми вклалися в ліжка, але не могли заснути від хвилювання. Справді, як урочисто сказала Сьюзен сьогодні вранці: „Пані Блайт, дорогенька, політика — то завелика тривога для жінки“.
31 грудня 1917 року.
Минуло наше четверте воєнне Різдво. Ми збираємося на відвазі, щоби пережити ще один рік такого життя. Майже все літо Німеччина перемагала союзників. А тепер кажуть, буцім вона перекидає війська з російського фронту, готуючись розпочати „великий весняний наступ“. Інколи мені здається, що ми не зможемо пережити цю зиму в очікуванні того наступу.
Цього тижня я одержала купу листів із Європи. Ширлі вже теж на фронті й пише про все так само спокійно й сухо, як колись про футбольні матчі в учительській семінарії. Карл написав, що в них уже кілька тижнів дощить і ночами в шанцях він згадує ніч, коли просидів на цвинтарі, караючи себе за боягузтво в історії із привидом Генрі Воррена. Його листи зазвичай жартівливі. За день до того, як він написав, вони із хлопцями мали велике полювання на пацюків — заколювали їх багнетами. Карл убив найбільше й дістав нагороду. А одного пацюка він приручив, і той ночами спить у нього в кишені. Пацюки не бояться його так, як інших — Карл завжди був другом усім маленьким створінням. Він каже, що досліджує пацючі звички й колись напише про них трактат, що прославить його.
96
Генрі Петті-Фітцморіс Лендздаун (1888–1927) — 5-й генерал-губернатор Канади. 29 листопада 1917 р. у газеті «Дейлі Телеграф» опублікував так званий «лист Лендздауна» — пропозицію до британського уряду розпочати мирні переговори з Німецькою імперією.
97
Цитата з вірша шотландського поета Томаса Кемпбелла (1777–1844) «Ви, моряки англійські».