— Що там робиться? — грізно вигукнув Крафтштудт.
— Не маю уявлення, — промимрив Пфафф, вирячивши безбарвні очі на людей у залі.
— Та обчислювачі поводяться зараз як нормальні люди! Дивіться, вони чимось схвильовані, розгнівані. Чому вони не займаються обчисленнями?
Крафтштудт почервонів:
— Ми не виконаємо в строк мінімум п'ять воєнних замовлень, — процідив він крізь зуби. — Негайно примусьте їх працювати.
Больц клацнув ключем, і вся компанія ввійшла в зал.
— Встаньте, прийшов ваш учитель і рятівник, — голосно сказав Больц.
Після цієї фрази в залі запанувала гнітюча мовчанка. Дві дюжини очей, повних гніву й ненависті, дивились на нас. Потрібна була тільки іскорка, щоб стався вибух. В душі у мене все тріумфувало. Ось де таївся крах фірми Крафтштудта! Я виступив наперед і голосно, на весь зал сказав:
— Чого ж ви чекаєте? Настав час вашого визволення. Ваша доля у ваших руках. Знищіть цю підлу зграю, що готувала для вас як останнє пристановище «Притулок мудрих»!
Обчислювачі прожогом зірвались з своїх місць і кинулись на Крафтштудта і його поплічників, що остовпіло стояли біля дверей. Вони звалили додолу Больца й лікаря і почали їх душити. Бунтівники загнали в куток Крафтштудта і гамселили його кулаками й ногами. Дейніс усівся верхи на інженера Пфаффа і, тримаючи його лису голову за вуха, щосили товк нею об підлогу. Хтось зривав із стелі алюмінієві парасольки, інші били шибки у вікнах. Миттю зірвали з стіни репродуктор, з гуркотом перевернули письмові столи. Підлога була всіяна пошматованим папером з математичними обчисленнями.
Розпалені гнівом люди ламали, громили ненависну, ворожу їм лабораторію.
Всі вони давно вийшли з-під впливу імпульсного генератора, але їхня благородна ненависть продовжувала вирувати і після того, як Крафтштудта, Больца, Пфаффа й лікаря з закривавленими фізіономіями було викинуто в коридор. Їх потягли до виходу з будинку.
Я йшов попереду колони збуджених людей, які волокли за собою мерзенних злочинців. Вигукуючи прокльони на адресу тих, хто перетворив їх у рабів, колишні обчислювачі пройшли через глухий зал, де я вперше здавав свої математичні задачі, потім з гамором протиснулись крізь вузенькі простінки підземного лабіринту й, нарешті, вирвались надвір.
Гаряче літнє сонце засліпило нас. Ми завмерли, вражені. І не тільки від сонця. Біля дверей, що вели в апартаменти Крафтштудта, зібрався величезний натовп жителів нашого містечка. Вони щось голосно кричали. Коли ми з'явились, запанувала хвилинна мовчанка. У нас втупилися сотні здивованих очей. Потім я почув, як хтось голосно вигукнув:
— Та це ж професор Раух! Він справді живий!
Дейніс та його товариші виштовхнули наперед побитих верховодів обчислювального центру Крафтштудта. Один по одному перед присутніми стали Крафтштудт, Больц, Пфафф і лікар. Вони витирали закривавлені фізіономії й лякливо поглядали то на нас, то на грізний натовп людей довкола.
Раптом з юрби наперед вийшла худенька, тоненька дівчина — та сама боязка посильна, на ім'я Ельза Брінтер.
— Ось він, — сказала вона, показавши пальцем на Крафтштудта. — І він, — додала вона, кивнувши на Пфаффа. — Це вони все придумали…
В натовпі почулись нарікання. Залунали грізні вигуки. За дівчиною рушили чоловіки. Ще секунда, і вони б роздерли бандитів на шматки. Тоді я підняв руку і сказав:
— Дорогі громадяни, нам не личить чинити розправу. Ми принесемо людству більше користі, якщо розкажемо про лиходійство цих злочинців усьому світові. Їх треба судити суворим судом, і всі ми будемо свідками обвинувачення. Тут, за цими стінами, кати, озброєні найновітнішими досягненнями сучасної науки й техніки, творили страхітливі злодіяння, вони хотіли перетворити людей на рабів і з допомогою машин експлуатувати їх до повного знищення.
— Судити злочинців! — кричали навколо. — До суду їх!
Схвильований натовп тісним кільцем оточив Крафтштудта та його помічників і попрямував до міста. Поряд зі мною йшла Ельза Брінтер. Вона міцно трималася за мою руку й шепотіла:
— Після цієї зустрічі в коридорі й розмови з вами я дуже боялась. Потім цілу ніч думала. Я згадувала вас, і ваших товаришів, і себе, і цю страшну машину. Особливо машину. І раптом ні з того ні з сього мені стало смішно. Ви дивуєтесь? Саме смішно! Коли я була маленькою, то дуже боялась автомобілів. А тепер ні… «Чому ж мушу боятися якихось електричних ламп і мотків дроту? — думала я. — Я ж людина! А цю машину винайшли люди, огидні й жорстокі». Я не спала всю ніч, міркуючи про це, і мені стало легко й радісно. Я більше не боялась машини, на якій мене допитували. Я її ненавиділа.