22
Буркотун прокидається рано. Як і завжди.
Цілу ніч падав сніг. Але тепер небо прояснилося. І сяють зірки.
У старій повітці він знаходить суху волоть вівса, зв’язує з нього сніп і настромлює на кілок перед вікном собачої будки.
Потім він сідає на стілець, тримаючи на колінах сплячого джмеля, і чекає, коли зійде сонце і прилетять пташки. Маленькі синиці й великі синиці, але найбільше він чекає снігурів. Бо вони дуже красиві — такі червоні, як його шапка, звіяна вітром.
І поки він чекає, на думку йому спадає недавній сон. Той, де була жінка, яка сказала, що в нього будуть діти. І не одна дитина. А двоє.
«Вона помилилася, то шепотів привид у нічній сорочці, — думає Буркотун. — Авжеж! До того ж звідки б у мене взялися діти?»
І саме тієї миті у хвіртку заходять двоє кроленят.
У них такий стомлений вигляд, що, здається, вони ось-ось зваляться в сніг.
— Ми їх не пустимо, — сердито каже Буркотун джмелеві. — Нізащо у світі!
Потім він кладе джмеля в коробочку і відчиняє двері.
— Вам тут нічого робити! — кричить він.
— Що ж, — відповідає Ніна стомленим голосом.
Ніна та Кайн знову плентаються до хвіртки.
— О Господи, куди це ви? — кричить Буркотун. — Ану йдіть сюди!
Підійшовши до дверей, Ніна вдивляється Буркотунові в обличчя.
— Ти гном? — питає вона.
— А тобі що до того? — відповідає він.
— Ми по тебе прийшли, — каже Ніна.
— Я нікуди не піду, — каже гном.
Він таки йде, але до плити. Ставить на неї грітися каструлю води, щоб покупати Ніну та Кайна. Бо вони змерзли так, що цокотять зубами. Потім їх треба нагодувати чимось гарячим.
І вкрити теплими ковдрами.
— Охо-хо, самі клопоти, — бурчить Буркотун, коли йде в будинок по ковдри для кроленят. — Як не джмелі, то діти-приблуди. Як не одне, то друге. І про все я мушу подбати.
23
У норі в лісі сполошилися, що немає Ніни та Кайна.
Їх не було всеньку ніч.
І ще майже цілий день.
— Що можна робити надворі в таку негоду? — схлипує мама.
— Ніна вічно щось як встругне, — каже Анкі.
— Тільки б їх не зловив лис, — озивається дідусь.
— Не кажіть дурниць, — каже тітка Інка. — Мабуть, вони подалися зводити хатинку з гілля, та й заблукали.
Тато сидить із капелюхом на колінах і плаче так, що сльози капають на підкладку і лишають нові негарні плями.
— А що як я забагато балакав про капелюх? — питає він. — Мабуть, Ніна засмутилася, коли я дорікнув їй за снігового кролика, якого вона в нього посадила.
— Авжеж, засмутилася, — каже мама. — Прибери цього бісового капелюха з-перед очей.
Тато запихає капелюха в шафу.
Потім він кладе лапу дідусеві на плече.
— Мені їх так бракує, — зітхає він. — Може, ви придумаєте, що нам робити?
— Спробую щось придумати, — відповідає дідусь.
Він прикладає лапу до носа й замислюється, а тоді каже:
— Якщо дуже про когось думати — чи то про кролика, чи про когось іншого, то він може відчути, що про нього думають.
— Тож коли ми сядемо колом, візьмемося за лапи й будемо думати про Ніну та Кайна, то вони, напевно, відчують наші думки і повернуться додому.
Усім сподобалася ця пропозиція.
Вони беруться за руки — кролики, борсук, їжак, білочка, миші, ну, крім мишенят, які сплять у своїх спальних мішках — і заходжуються думати про Ніну та Кайна.
Усі згадують, які вони були кумедні. Як заплутувалися влітку у траві. І які крихітні були немовлятами.
Час од часу хтось із них вибігає надвір і дивиться, чи вони не йдуть.
Але щоразу повертається в нору й хитає головою.
— Уже сутеніє, — каже тато.
Потім одне найнеслухняніше кроленя вибігає надвір, щоб разочок перекинутися перекидом і попісяти.
За мить воно заглядає в нору й кричить:
— Гном! Він уже тут!
— Годі плести дурниці, — суворо каже тато.
24
Але то справді він! Гном! У шкарпетці на голові. І з ним кроленята. А ще — джміль у сірниковій коробочці.
Вони їдуть на санчатах, які Буркотун знайшов у столярні. Їх тягне лис, що з нагоди Святвечора пообіцяв гарно поводитися і нікого не з’їсти. Буркотун прикріпив на санчата ліхтар і мосяжнові дзвоники, які весь час дзеленчать.