— Годі вам гніватися, дядечку! Завітайте до нас завтра на обід.
Скрудж відповів, що він радше завітає до дідька лисого, так і сказав. І ні краплі не збентежившись, додав іще кілька соковитих словечок.
— Але чому? — закричав племінник. — Чому?
— А чому ти оженився? — запитав Скрудж.
— Закохався, ось чому.
— Закохався! — пробурчав Скрудж таким тоном, начебто почув чергове несусвітне безглуздя на кшталт «веселого Різдва». — То все, до побачення!
— Але ж, дядечку, вас і раніше було в гості не допроситися, навіщо ж тепер звертати все на моє одруження?
— До побачення! — повторив Скрудж.
— Та я ж нічого у вас не прошу, мені нічого від вас не потрібно. Чому б нам просто не бути друзями?
— До побачення! — мовив Скрудж.
— Дуже шкода, що ви такі непохитні. Я ж ніколи не сварився з вами, і ніяк не збагну, за що ви на мене сердитеся. І все-таки я спробував зблизитися заради свята. Що ж, мого святкового настрою це не похитне. Бажаю вам веселого Різдва, дядечку.
— До побачення! — сказав Скрудж.
— І щасливого Нового року!
— До побачення! — повторив Скрудж. І все-таки небіж, залишаючи контору, нічим не виказав своєї досади. Біля дверей він затримався, щоб поздоровити клерка, і хоча той і оклякнув від холоду, проте виявився значно теплішим від Скруджа і сердечно відповідав на вітання.
— Ось іще один божевільний! — пробурмотів Скрудж, підслухавши клеркову відповідь. — Якийсь жалюгідний переписувач, обтяжений дружиною й дітьми, заробляє всього лише п’ятнадцять шилінґів, а все туди ж — просторікує про веселе Різдво! Від таких хоч у Бедлам утікай!
А клерк тим часом, провівши Скруджового небожа, впустив нових відвідувачів. Це були два огрядних джентльмени приємної зовнішності, вони мали з собою якісь папки й папери. Знявши капелюха, вони увійшли в контору і поклонилися Скруджеві.
— Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся? — запитав один із них, звірившись із якимсь списком. — Я маю честь розмовляти з містером Скруджем чи з містером Марлі?
— Містер Марлі вже сім років як спочиває на цвинтарі, — відповідав Скрудж. — Він помер на Святвечір рівно сім років тому.
— У такому разі ми не сумніваємося, що щедрість і широта натури покійного так само властива і його компаньйонові, — вимовив один із джентльменів, пред’являючи свої документи.
І він не помилився, адже вони дійсно були варті один одного, ці справжні компаньйони, ці родинні душі. Зачувши лиховісне слово «щедрість», Скрудж насупився, похитав головою і повернув відвідувачеві його папери.
— У ці святкові дні, пане Скрудже, — продовжував відвідувач, беручи з конторки перо, — більше, ніж коли-небудь, личить нам у міру сил піклуватися про бідних і знедолених, які особливо страждають у таку сувору пору року. Тисячі бідолах мусять відмовляти собі в найнеобхіднішому. Сотні тисяч не мають даху над головою.
— Хіба в нас немає в’язниць? — запитав Скрудж.
— В’язниць? Скільки завгодно, — відповів відвідувач, відклавши перо.
— А робітних домів? — продовжував Скрудж. — Їх ще не позачиняли?
— На жаль, ні. Хоча, — завважив відвідувач, — я був би радий повідомити вам, що їх прикрили.
— Отже, і примусові роботи існують, і закон про бідних усе ще чинний?
— Ні одне, ні інше не скасоване.
— А ви вже було налякали мене, панове, — мовив Скрудж. — Із ваших слів я готовий був дійти висновку, що вся ця блага діяльність з якихось причин перевелася. Радий чути, що я помилився.
— Одначе ми переконані в тому, що всі ці закони й установи нічого не дають ні душі, ні тілу, — заперечив відвідувач. — І тому ми вирішили зібрати пожертвування для бідняків, щоб купити їм дещицю їжі, питва й теплого одягу. Ми обрали для цього Святвечір саме тому, що в ці дні нестаток відчувається особливо гостро, а достаток дає особливо багато радості. Яку суму дозволите записати від вашого імені?
— Ніяку.
— Ви хочете жертвувати, не відкриваючи свого імені?
— Я хочу, щоб мені дали спокій, — відрізав Скрудж. — Оскільки ви, джентльмени, запитали, чого я хочу, — ось вам моя відповідь. Я не балую себе на Різдво і не збираюся балувати ледарів. Я підтримую згадані установи, і це обходиться мені недешево. Нужденні можуть звертатися туди.
— Не всі це можуть, а інші й не хочуть — радше помруть.
— Якщо вони воліють умирати, тим краще, — сказав Скрудж. — Це скоротить надлишок населення. А крім того, вибачте, мене це не цікавить.
— Це мусило б вас цікавити.
— Ні, мене воно жодним чином не стосується. Нехай кожен займається своєю справою. Принаймні в мене своїх справ по горло. До побачення, джентльмени!