Його тон пом’якшується й одразу стає примирливим.
— Не думав, що ти так розхвилюєшся. Це був жарт. Тобто, якщо чесно, я розумів, що це лише справа часу, поки ви з Тео не…
— Ендрю, ні, — я відчайдушно озираюся. Несподіваний аварійний вихід був би неймовірним відкриттям. Натомість мій погляд перехоплює спалах срібла — рукав потворного святкового светра Ендрю, що звисає з краю сміттєвого бака. Місо, коргі родини Голлісів, заволоділа ним напередодні Різдва, і Ліза, певно, вирішила, що його немає сенсу рятувати. Я б не проти просто зараз скласти йому компанію на смітнику. — Між нами нічого немає.
— Агов, усе гаразд, Мейзі, — я бачу, що Ендрю здивований моїм рівнем тривоги й уже заспокійливо накриває долонею мою руку, неправильно розтлумачивши моє сум’яття: — Я більше нікому не скажу.
Задуха й провина підступають мені до горла.
— Я… Повірити не можу, що він тобі розповів.
— А він і не розповідав, — заперечує Ендрю. — Увечері я пішов у будинок, бо забув на кухні телефон, і побачив вас удвох.
Ендрю бачив нас? Будь ласка, дайте мені померти прямо тут.
— Та годі тобі, не роби такої великої проблеми з маленького поцілунку. Ти говориш із хлопцем, чия мати щодня пересуває омелу по всьому будинку. Половина цієї компанії в якийсь момент життя перецілувалися одне з одним, — він грайливо дає мені стусана, і, якщо це ще можливо, моє пригнічення поглиблюється. — Тато відправив мене покликати тебе на сніданок, — товариськи штовхає мене в плече. — Захотілося трохи пожартувати з тобою.
Швидко закліпавши, Ендрю повертається і йде назад у будинок, а я лишаюся наодинці, намагаючись відшукати здоровий глузд.
Всередині — святкова музика й досі срібно бринить повітря. Вітальня перетворилася на сховище залишків Різдва: купа розірваних коробок, напхані подарунковою обгорткою сміттєві пакети, ящики для зберігання, повні складених стрічок, які можна використати наступного року. Валізи вишикувалися біля парадних дверей. Поки я втрачала здоровий глузд на подвір’ї, у кухні стало людно, і, схоже, я пропустила, як тата й Аарона спіймали разом на сходовому майданчику під омелою, яка Лізиними руками змінює локацію.
Сніданок уже готується повним ходом. Мама додала останній шматок шинки до яєць і картоплі, чи що там завалялося в холодильнику й пішло в запіканку. Ліза дістає з комори трохи данського хліба. Рікі споруджує на тарілках стовпи панкейків і бекону. Ми — ледацюги, кожен з яких за останні два дні спожив місячну норму калорій, але попри це досі швендяємо кухнею, бо сьогодні — наш останній ранок разом. Я — не єдина людина в цій кімнаті, яка боїться повертатися до рутинного життя по дев’ять годин п’ять днів на тиждень.
Зовсім скоро мама, тато, Майлз і я завантажимо багаж та поїдемо в аеропорт. Ми разом повернемося в Окленд, а потім розділимося по прибутті. Новий чоловік мами, Віктор, повернеться зі щорічної поїздки зі своїми двома дорослими доньками й зустріне маму квітами й цілунками. Тато поїде сам у своє співволодіння біля УКСФу. Ми, певно, ще довго з ним не побачимося.
А в понеділок я сяду за роботу, покинути яку мені не вистачає хоробрості. Життя, яким я хочу насолоджуватися. Просто не можу. В момент зоряного часу мій телефон розриває нагадування про те, що потрібно надіслати електронного листа з таблицею прибутку й витрат моїй начальниці до завтрашнього ранку. Я навіть не відкривала ноутбук із дня приїзду. Схоже, мені буде чим зайнятися дорогою до аеропорту. Кожна клітина мого тіла почувається зневіреною, коли я про це думаю.
Усі розсаджуються навколо парких тарілок із їжею.
Ми не маємо торкатися телефонів, коли їмо, але Майлз та його велетенські карі очі завжди примудряються вислизнути з рук смерті, і ніхто не хоче сваритися з Тео, який зараз із носом зарився в інстаграм, гортаючи фотографії моделей, маслкарів і золотистих ретриверів. Він усе ще не дивиться на мене. Не говорить зі мною. На його думку, мене тут узагалі не існує.
Я відчуваю на собі обережний проникливий погляд Бенні й хоробро дивлюсь йому в очі. Сподіваюся, він читає накреслені в повітрі слова: «ЕНДРЮ БАЧИВ, ЯК МИ З ТЕО ЦІЛУЄМОСЯ, І ЗАРАЗ Я Б ДУЖЕ ХОТІЛА ПРОВАЛИТИСЯ КРІЗЬ ДОШКИ В ПІДЛОЗІ».
Кайл мугикає, наливаючи горня кави. Він, певно, має власного Похмільного Ісуса, який молиться за його гріхи, бо навіть після Коктейльпалузи[5] минулого вечора Кайл усе ще має такий вигляд, ніби готовий вистрибнути на будь-яку Бродвейську сцену й протанцювати шлях до наступного тижня. На контрасті з ним його чоловік Аарон не випив ні краплі, але все одно здається втомленим: його заскочила криза середнього віку.