Очевидно, все почалося, коли один із їхніх друзів помітив, що Ааронове волосся майже посивіло, але «має гарний вигляд як на хлопця його віку». Кайл божиться, що це було сказано з найкращих міркувань, та Аарону байдуже; його шевелюра тепер пофарбована в такий чорний колір, що нагадує дірку в стіні, в яку б кімнату він не зайшов. Більшість поїздки чоловік поводився мов божевільний і супився у дзеркало. Аарон не страждає від похмілля; він ледь може піднести горня до рота, бо звечора довго відтискався від підлоги.
Тепер Кайл повертається й оглядає кімнату.
— Що за ніяковість? — запитує він, всідаючись на місце.
— Ну, в мене є припущення, — каже Ендрю, широко усміхаючись братові, і я ледь не похлинаюся кавою. Бенні злегка щипає себе за вухо.
Нарешті очі Тео зустрічаються з моїми, а потім винувато опускаються.
«Правильно, віслюче, я прямо тут».
Рікі відкашлюється та бере Лізу за руку. О Господи. Вони теж дізналися? Якщо Ліза розповість моїм батькам, мама дасть імена майбутнім онукам ще до того, як ми звідси поїдемо.
— Гадаю, йдеться про нас, — промовляє Рікі. — У нас із Лізою є новини.
В його голосі ледве чути нервове тремтіння, яке проймає мій тріпотливий пульс і змушує серце тенькати по-іншому. У неї знов меланома?
Раптом маленька сутичка в сінях видається не більшою за картоплину.
Рікі підіймає тарілку бекону й пускає по колу. Ліза робить те саме з запіканкою. Але ніхто нічого не бере. Натомість ми всі передаємо тарілки одне одному, не бажаючи братися до їжі, поки не дізнаємось, із яким рівнем спустошення маємо справу.
— Бізнес у порядку, — переконує нас Рікі, зазираючи кожному в обличчя, — і ніхто не хворий. Тож усе не так уже й погано, не хвилюйтеся.
Ми гуртом видихаємо, але потім я бачу, як тато інстинктивно кладе руку на мамину долоню, і в цей момент усе стає очевидним. Є лиш одна річ, яку ми цінуємо так само сильно, як здоров’я одне одного.
— Але ця хижка… Гляньте, яка вона стара, — продовжує Рікі. — Вона стара й, здається, ледь не щомісяця потребує оновлення.
У грудях скупчується гарячий клубок.
— Ми хотіли повідомити вам, що ми, звісно, сподіваємося продовжувати колективні святкування так, як робимо це останні тридцять із гаком років, — він забирає повну тарілку бекону й обережно ставить її, неторкнуту, на стіл. Усі лишаються незворушними, навіть п’ятирічні двійнята Аарона й Кайла — Кеннеді, яка підібгала ноги до грудей, і чий брудний пластир з героями мультфільму «Турботливі ведмежата»[6] все ще мужньо тримається на роздертому коліні, та Захарія, який стискає руку сестри — налякані тим, що ми дізнаємося далі: — Однак нам потрібно визначити новий план. Ми з Лізою вирішили продати хижку.
Розділ третій
За сигналом мають увімкнути найсумнішу музику на світі. Краще вже це, аніж мертвотна тиша орендованої машини, в якій мама, тато, Майлз і я виїжджаємо засніженою гравійованою доріжкою на головну трасу.
Мама тихо плаче на пасажирському сидінні. Татові руки метушаться за кермом, ніби він не впевнений, куди їх покласти. Я думаю, він хоче її заспокоїти, але, схоже, йому й самому не завадить прийти до тями. Хижка означає для мене все, але навіть мої почуття — ніщо в порівнянні зі спогадами, які є в батьків. Вони прибули сюди як молодята, привезли мене й Майлза немовлятами.
— Мам, — нахилившись, кладу руку їй на плече. — Все буде гаразд. Ми неодмінно зустрінемося наступного року.
Її тихе схлипування переростає у завивання, і тато сильніше стискає кермо. Батьки розлучилися після майже чверті століття шлюбу, і хижка — єдине місце, в якому вони спілкувалися. Тільки там вони справді ладнали. Ліза — найкраща подруга мами; Рікі, Аарон і Бенні — єдині друзі тата поза межами лікарні. Він був готовий відмовитись від будинку, верховенства в опіці над Майлзом і шматка свого щомісячного прибутку, але аж ніяк не прагнув припиняти святкування Різдва в хижці. Мама також наполягала на своєму. Доньки Віктора раділи, маючи змогу проводити час із батьком, і ми якось примудрилися втримати крихкий спільний шматочок. Чи триватиме це далі, якщо нам доведеться поїхати в якесь нове місце, вільне від щасливих спогадів та ностальгічних якорів?
Я кидаю оком на брата й замислююсь, як це: пливти за течією, бути щасливим та передбачуваним. Він сидить у навушниках і м’яко похитує головою в такт чомусь жвавому й оптимістичному.
— Я не хотіла розклеїтися на очах у Лізи, — гикає мама, порпаючись у сумочці в пошуках серветок фірми Kleenex. — Вона була така спустошена, хіба ти не бачив, Дене?