— Навіщо ти мені про все це розповідаєш? — спохмурнів лісник. — Як твій можновладний граф із його авантюрами причетний до мого Робіна?
— Безпосередньо, — була відповідь. — Він довірив мені свою таємницю, і я про все написав баронові Безанту. Дівчину звали Лора, вона мала не таке знатне ім’я, як сер Роберт, але їхній шлюб не викликав би заперечень ні в кого — окрім мого господаря. Лицар звелів мені за будь-яких обставин не допустити одруження небожа. Я не знав, що мені робити, Ґілберте, ці діти здавалися такими щасливими… Але тут втрутилося чи то провидіння, чи то сам нечистий. Із не зрозумілої мені причини сер Роберт повівся дивно: дівчині він назвався сином заможного торгівця з Лукейса… Мені пояснив свій учинок тим, що хотів переконатися, чи щиро кохає його дівчина, чи не через титул або спадок погодилася віддати йому свою руку. Відтак їх таємно обвінчав старенький сільський священик, а сер Роберт придбав затишний будиночок у Лукейсі, де й почалося справжнє раювання молодят, свідком якого я став. А тим часом мій господар надсилав мені з-за моря нові погрози… Дякувати Богові, я не послухався його наказів… За рік у графині знайшовся синочок, проте молода пані за щастя материнства поплатилася своїм життям…
— І ця дитина… — стривожено мовив Ґілберт, — це…
— Це й було те дитя, яке п’ятнадцять років тому ми віддали на ваше піклування, — ледве вимовив Рітсон і, зібравши останні сили, провадив далі: — На жаль, сумна історія його діда повторилася знову. Сер Роберт, збожеволівши з горя, почав танути на очах, мов та свічечка на сонці. На його прохання я знайшов для дитини годувальницю, а леді Лору поховали в склепі місцевого монастиря… Невдовзі мав повернутися мій господар — і відтепер ніхто не міг зашкодити йому заволодіти фамільними скарбами і графським титулом, адже було очевидно, що єдиний прямий спадкоємець не довго топтатиме ряст… Та сера Філіпа страшенно розчарувала й розгнівала новина про народжену в цьому шлюбі дитину!.. Відправивши бідолашного небожа в родове гніздо, барон звелів мені під страхом смерті припнути язика. Проте вийшло не так, як він бажав. Помираючи, сер Роберт змусив лицаря присягнути на розп’ятті, що той виховає хлопчика як свого сина, і той, коли виросте, вступить у права, належні йому за законом. Решту, ліснику, ти знаєш сам…
— І де ж тепер цей барон Безант, який так підло позбавив Робіна титулу графа Гантінґдонського?
— Потонув у кораблетрощі біля французьких берегів…
— Хто ж тоді володіє Гантінґдонширом?
— Вільям Фіц-Ут, настоятель[8] абатства Рамсей, його далекий родич. Я вступив був до нього на службу, та абат прогнав мене з незрозумілої причини. Так я й потрапив до зграї головорізів барона Фіц-Олвіна.
— У Робіна була мати,— замислено мовив Ґілберт Гед. — Здається, ти назвав ім’я дівчини — Лора? Гадаю, її родина зацікавлена в тому, щоби Робіна було визнано графом Гантінґдонським?
— Сер Гай Ґемвел-Голл — батько покійної леді Лори.
— Як?! Той самий старий сер Гай, що живе зі своїми шістьма синами — силачами і мисливцями — ген на тому краю Шервудського лісу?
— Саме так, Ґілберте…
— Ну що ж! — вигукнув Гед. — Тоді ми ще повоюємо з його превелебністю паном абатом! Правда кривду переможе, і Робін Гуд поверне своє славне ім’я, якщо на те буде Господня воля!
— Вір мені — я старався спокутувати свою провину… — знесилено пробурмотів Рітсон. Із кожним словом дихати йому ставало дедалі важче. Він довго мовчав, потім прошепотів: — Я забув… сказати тобі ще дещо… дуже важливе. Цей лицар і молода пані, яких ти прихистив…