— Мілорде, вам немає про що хвилюватись, — усміхнувся чернець, — у замку живе одна… так би мовити… е-е… славна дівчина, для якої я є духівником. Тож щоразу після сповіді на мене чекає там добра вечеря… Ну ось ми й на місці… — Ще за сотню ярдів[9] од замкових воріт велетень громовим голосом заревів: — Герберте Ліндсею, головний вартовий воріт замку Ноттінґем! Хай буде з тобою благословення нашого покровителя святого Бенедикта! І пошле він усілякі блага тобі і твоїм домочадцям! Нам треба ввійти! Зі мною тут двоє друзів: один із них бажає перемовитися з твоїм господарем про дуже важливі справи, а іншому не завадить підкріпитися й відпочити. А я, коли мені буде дозволено, дам твоїй доньці Мод ті духовні напучення, яких вона, безперечно, потребує… Чи впізнав ти мене?
— Це ви, брате Тук? Як можна не впізнати справжнього скарбу Лінтонського абатства? — долинуло з-за ворітних ґрат щире привітання. — Ласкаво просимо вас до Ноттінґема!
Після цих слів швидко опустився звідний міст. Шлях до замку був вільний.
— Сер барон нині не в гуморі і вже пішов у свої покої, — шепнув лицареві брамник. — Я би радив вашій милості відкласти побачення до ранку…
— Либонь, нездужає? — посміхнувся чернець.
— Баронові дошкуляє подагра, — скрушно похитав головою Ліндсей. — Біснується і скрегоче зубами… Відколи у Святій Землі[10] його було поранено сарацинською шаблею, геть утратив терпець, а що вже казати про глузд…
— Мені байдуже до хвороб барона Фіц-Олвіна і начхати на його шаленство, — наполягав на своєму сер Аллан, — я хотів би побачитися з ним негайно!
— Про мене, як собі хочете! — сторож знизав плечима і покликав слугу, що пробігав повз: — Агов, Тристане! Який настрій у його світлості?
— Гірше не може бути... — перелякано відповів хлопчина.
— Раджу вам усе ж зачекати, сер Аллан…
— Накажи провести мене до нього негайно, — перервав лицар, — я не чекатиму ні секунди.
Брамник пригнічено перехрестився, дивлячись на постаті лицаря і юного слуги, що видніли вдалині.
Тристан приречено плентався поряд із лицарем, тремтячи як осика, — він дуже радів, що вислизнув із кігтів розлюченого барона, а тепер змушений був знову повертатися до нього, мов до клітки з тигром.
— На вашу милість чекають? — боязко спитав слуга.
— Ні.
— Чи не дозволите ви мені попередити господаря?
— Навіть не намагайся, — сердито відповів лицар.
— Тоді ми загинули, — зітхнув Тристан. — Обидва.
А чернець і Робін Гуд тим часом увійшли до хитромудрого лабіринту з численних переходів, коридорів та сходів, у якому сам юнак неодмінно заблукав би. Але брат Тук чудово орієнтувався і почувався в Ноттінґемському замку, як удома у своєму абатстві. Нарешті трохи самовдоволено, як людина, що має на те право, він постукав у двері невеличкого покою.
— Увійдіть! — почувся мелодійний дівочий голосок.
Гості ввійшли. Щойно гарненька сімнадцятирічна Мод забачила ченця-здорованя, як хутко кинулася до нього, сяючи кокетливою, доброзичливою усмішкою.
«Он воно що! — посміхнувся Робін. — Яка гарнісінька християнка: оченята блищать, коралові вуста горять, як жар, а скільки грайливості — готовий закластися: брат Тук має собі тут найкраще духовне чадо з усіх, яких я будь-коли бачив…»
Метка дівчина хутко накрила стіл, і вони всілися за трапезу. З невинним виглядом наминаючи частунок, Робін одразу помітив, що манерами брат-бенедиктинець не надто нагадує суворого духівника.
— Серед родичів іноді бувають до певної міри близькі й приязні стосунки. І в тому немає нічого непристойного, — зауважив чернець, запихаючи до рота чималий шматок.
— Еге, то ви з міс Мод рідня?
— Авжеж! Мій дід був старшим сином одного з небожів троюрідного брата її двоюрідної бабусі.
— Ну, тоді з родичанням усе зрозуміло… — розсміявся Робін.
Саме в розпалі застілля двері несподівано відчинились, і на порозі постали вартові.
— Ви супутники сера лицаря? — суворо поцікавився начальник варти.
— Так, — спокійно відповів Робін.
— І що з того? — спохмурнів брат Тук.
— Нам наказано провести вас у покої його світлості барона Фіц-Олвіна. Ідіть за нами!
Красуня Мод, сумно зітхнувши, провела гостей, і невдовзі вони вже прямували в супроводі конвою похмурими сирими галереями. Проминувши збройову залу, приятелі спинилися перед важкими дубовими дверима. Один із охоронців тричі постукав.
— Заходьте, гультіпаки! — почувся з-за дверей лютий рик. — Вам би тільки в кості гуляти! Де ви вешталися? Подати їх сюди негайно!
10