Фіц-Олвін пильно вглядівся в бліде доччине обличчя.
— Ваша світлосте, сера Аллана ніде немає, — доповів задиханий охоронець. — Темниця, де сидів його молодий спільник, також порожня.
Барон заскреготів зубами, проте стримався і сухо звелів Крістабель:
— Ідіть до себе, міледі, і чекайте на мене… Я прийду поговорити з вами. — Затим, обернувшись до варти, він наказав: — А ви сідлайте коней і якнайшвидше скачіть на Менсфілд-Вудгауз. Утікачі, мабуть, прямують саме туди. Перейняти їх за всяку ціну і доправити в Ноттінґем!..
Залишившись у каплиці на самоті, барон похмуро роззирнувся. Чадив, догораючи, смолоскип, тьмяно сіріли плити надгробків і лики статуй. У серці володаря замку кипіла лють, він не знав, на кому її зігнати. Свавільний, запальний, а часом безмірно жорстокий, він, проте, не був утіленням абсолютного зла. Іноді барон бував навіть милосердним, але зухвалість і непокора зовсім позбавляли його глузду. От і тепер усі його думки знову повернулися до звинувачень, які кинув йому в обличчя цей нахабний лицар-утікач.
Барон скоса глипнув на надгробок покійної дружини, пробурчав: «Ну, що, люба жіночко, чи задоволені ви тепер?» — і притьмом вийшов із каплиці.
Крістабель сиділа за столиком для рукоділля у своїй кімнаті. Стискаючи в руці маленький медальйон, вона уважно розглядала його в тьмяному світлі бронзового світильника. Зачувши важкі батькові кроки, дівчина підхопилася, а коли Фіц-Олвін одчинив двері, спробувала непомітно передати медальйон Мод.
— Що ви передали служниці? — підозріливо спитав барон і, потираючи хворе плече, важко опустився в крісло.
— Боже милосердний, почалось... — у відчаї прошепотіла Мод. Одвернулась і сховала медальйон у виріз своєї просто скроєної котти[12].
Фіц-Олвін важко поглянув на Крістабель:
— Відповідайте, міледі, що ви намагаєтеся приховати від моїх очей?
— Звичайну дрібничку…
— Ви знову брешете, міледі!
— Присягаюся, сер, вона не варта вашої уваги…
— Якщо цей предмет такий дріб’язковий, навіщо ви потайки передали його служниці? Вочевидь, ця річ пов’язана з чимось негідним. Коли це не так, чому ви не покажете її мені?
— Це лише срібний медальйон, сер... У ньому нічого немає, крім портрета.
— Чийого портрета?
Крістабель понурила голову.
— Не уривайте мені терпець. Я хочу знати, чий портрет для вас такий цінний!
— Повірте, сер, ваша честь дорога мені, як моя власна. І я ніколи б не наважилася… — голос дівчини затремтів. — Ви... ви занадто підозріливі. Моя бідна свята матінка...
— Ви маєте на увазі, що я старий негідник… Можливо, так воно і є... Проте я не потерплю, щоби подібне говорили мені в живі очі.
— Але я навіть не думала, тату...
— Я певен, що ця ваша реліквія — портрет того негідника, якого ви, всупереч моїй волі, досі кохаєте...
Крістабель спаленіла, але Фіц-Олвін провадив далі:
— А тепер вислухайте мене і твердо запам’ятайте: облиште порожні надії на шлюб з Алланом Клером. Радше я власною рукою повбиваю вас обох. Запам’ятайте, ваш наречений — сер Тристрам Ґолдсборо. Хоч не молодий і не такий гожий, як той лицар, та досі нівроку — дужий чоловік. Подейкують про його круту вдачу, але і я не був солодкавим двірським франтом, і все ж леді Фіц-Олвін ніколи не ламала подружньої вірності. Сер Тристрам вельми заможний і впливовий чоловік при дворі короля, і це головна його перевага. Завтра ж я сповіщу його про вашу згоду, і не мине й тижня, як ви станете знатною заміжньою дамою…
— Я ніколи на це не погоджусь! — у відчаї гукнула Крістабель.
— А в цьому й немає потреби, — посміхнувся барон. — У мене є на те право батьківської волі.
На зблідлому обличчі Крістабель знову спалахнув рум’янець, і вона вперто стисла кулаки — здавалося, відчай змусив її наважитися на відчайдушний крок.
— Тепер я залишаю вас, Крістабель, — нарешті мовив барон, — і даю вам час на роздуми. Проте пам’ятайте, міледі: покора і слухняність — головні чесноти доброї християнки...
Тим часом як можновладний барон Фіц-Олвін міряв кроками свою похмуру опочивальню, очікуючи повернення відрядженого навздогін утікачам загону охоронців, леді Крістабель звеліла Мод принести приладдя до письма і папір. Те, про що вона повідомляла в листі, адресованому серу Алланові Клеру, так і лишилося невідомим володареві замку.
Крістабель писала коханому, що тепер вона будь-якої миті готова залишити замок, адже батько зібрався найближчими днями видати її заміж за підстаркуватого сера Тристрама Ґолдсборо. І якщо сер Аллан негайно не перешкодить рішучим намірам барона, то їх обох очікує вічна розлука. Крістабель запечатала послання відбитком свого персня і замислилась, яким робом доставити його лицареві.
12