— Я готова… — ледь кивнувши на його привітання, мовила Крістабель. — Чи можу я покластися на вас, сер Робін?
Робін не встиг відповісти, як Мод вигукнула:
— Міледі! Покваптеся! Рушаймо, нам не можна гаяти ані хвилини — невдовзі почне світати.
— Нам? — здивовано застигла леді Крістабель. — Отже, ти вирішила вирушити за мною? Мені й на думку не спало запропонувати тобі це, адже я знаю, як ти прив’язана до батька.
— Хіба я зможу жити далеко від своєї пані?! — широко всміхнулася Мод.
— Тепер і я в челяді леді, — подав голос Елберт, який доти мовчки ладував поклажу. — А для вас, сер Робін, я теж дещо припас. Поки вас в’язали охоронці на лісовій стежці, я прихопив, так, ненавмисно, ваші лук і сагайдак.
— Дякую, друже, я цього не забуду!
— Уже час! — заквапилася Мод. — Еле, йди вперед зі свічкою і речами, а ви, пані, йдіть за мною. Сер Робін прикриватиме нас із тилу. Я виведу вас із замку найпрямішою і найправильнішою дорогою…
Ноттінґемський замок, один із найдавніших у центральних графствах Англії, мав сполучення з зовнішнім світом не лише через браму. Ціла мережа підземних ходів зв’язувала його з передмістям та берегом річки, а найдовший із цих невідомо коли прокладених тунелів починався в крипті[13] каплиці замку, а закінчувався на галявині Шервудського лісу. Про це знали лише барон, його духівник та батько дівчини, брамник Ліндсей. Хитрюга Мод легко випитала в свого батька цю таємницю. Тож шлях утікачів вів до каплиці, двері якої ніколи не зачинялися. За чверть години вони ввійшли до неї, не підозрюючи, що на одній із різьблених кам’яних лав за сповідальнею дрімає охоронець у повному бойовому обладунку. Раніше нікому не спадало на думку охороняти це майже завжди безлюдне місце, та після останніх подій барон звелів подвоїти варту й особисто наказав, щоб у каплиці постійно пильнував хтось із його охоронців.
Місяць уже схилився до обрію, і в каплиці запанував морок. Пробираючись у темряві до входу в крипту, прихованого за однією з надгробних плит, Елберт перечепився і, вочевидь, розбудив охоронця.
— Стій, хто йде? — прокинувшись, гаркнув той і вискочив із-за сповідальні, тримаючи списа напереваги.
Відповіддю йому була тільки розкотиста луна.
Хлопчина стрімголов пірнув за перший-ліпший надгробок, Робін і Крістабель причаїлися за колонами, і тільки Мод не встигла сховатися. Невдовзі спалахнув смолоскип, осяявши склепіння каплиці, і охоронець здивовано вигукнув:
— Хай йому біс, та це ж наша красунечка Мод! А чи знаєш ти, спокуснице, що Гаспар Стейнхоф уже давно очікує подібної нагоди? Я вже був подумав, що це старий єрусалимський вепр, пан барон, власною персоною обходить пости, а тут така удача сама пливе до рук! Тепер не відкрутишся — дай-но, маленька, я тебе обійму, та й так міцно, як уміють тільки на моїй батьківщині в Данії!
— Не підходь до мене, Гаспаре! Їй-богу, якщо ти ступиш іще хоч крок, кричатиму пробі! А прийшла я сюди лише помолитися…
«Еге! — подумав Робін, мовчки накладаючи важку стрілу на тятиву. — А ось і сам наклепник…»
— Залиш молитви на потім, маленька Мод. — Гаспар прихилив списа до стіни і ступив до дівчини, пасучи її хтивим поглядом. Потім зробив іще крок і зупинився: йому заважав смолоскип у руці. — Ну чого ти така злюка, невже тобі шкода для гарного хлопця Гаспара якогось там поцілунку?
— Не смій мене торкатися! — скрикнула Мод, відступаючи до олтаря.
Тієї ж миті стріла, пущена влучною рукою, яка досі не знала промаху, встромилась охоронцеві в перенісся, і він без духу звалився на кам’яні плити дівчині під ноги. Смолоскип, порскаючи іскрами, відлетів убік.
Мод злякано відсахнулася, розгублено дивлячись на нерухоме тіло данця, коли до неї долинув тихий поклик Елберта:
— Тітонько, швидше!
Утікачі кинулися до олтаря. Робін зібрався на силі і зрушив із місця гранітну плиту, під якою відкривався вхід до підземного лабіринту.
Шлях похмурим тунелем у світлі недогарка свічі видався довшим, ніж був насправді. Нарешті вони опинилися перед поїденими іржею кутими дверима, замкнутими на важкий засув. Робін із зусиллям відсунув його, і двері зі скрипом відчинилися.
— Будьте обережні, — попередила Мод, — зовні колючі зарості тернини. Повернемо ліворуч, і невдовзі буде стежка, що веде до лісу.
— Там уже настане моя черга вас вести, — усміхнувся Робін, — у лісі я в себе вдома. Нічого не бійтеся, леді Крістабель, ще до сходу сонця ви побачитеся з сером Алланом…
13