Попри те що жінки були надзвичайно втомлені, маленький загін швидко просувався вперед крізь лісові нетрі. Обережність змушувала втікачів уникати ходжених стежок: Робін був упевнений, що барон уже послав за ними переслідувачів. Він напружено розмірковував і нарешті подав знак усім спинитися.
— Люба сестричко, — звернувся він до Мод, — тепер ми мусимо розділитися, доки не світає. Я покажу Елбертові таємні прикмети, і він проведе тебе до садиби Ґілберта Геда. Там ви розповісте моєму батькові, чому я так довго затримався в Ноттінґемі, і про решту подій. Перекажіть йому все як є, щоби він зміг діяти відповідно. Я тим часом доправлю леді Крістабель до сера Аллана Клера. І прошу вас, будьте дуже обережні!
Попрощавшись із Робіном, дівчина рушила за небожем, який бадьоро пішов попереду, гордий із того, що йому довірено таку важливу справу.
Обличчя Лембика було добряче попечене, борода стирчала обгорілими жмутами, а крім того, погнавшись за втікачем, він помилився напрямом, тож пошуки в лабіринті переходів і покоїв Ноттінґемського замку завершилися нічим. До того ж у гонитві Лембик розгубив своїх підлеглих і тепер мусив сам з’явитися перед володарем замку — доповісти про все, що сталося.
Гірше й бути не могло!
Залишалася ще слабка надія на те, що барон уже спить, тож неминуче покарання буде відкладено до ранку. Перш ніж постукати в двері його опочивальні, охоронець приклав вухо до замкової шпарини. На жаль, звідти долинали голоси: барон розмовляв із каштеляном[14], пронозуватим дідуганом, відомим у замку мастаком на різні інтриги.
— То, кажете, у депеші, яку приніс гонець, сер Тристрам Ґолдсборо пише, що не зможе найближчим часом прибути до Ноттінґема?
— Саме так, ваша світлосте. Йому наказано прибути до королівського двору, який нині розмістився в Оксфорді.
— Шкода!
— Сер Тристрам Ґолдсборо чекатиме на вас там, в Оксфорді, і просить не баритися з від’їздом.
— Сьогодні вранці вирушаю, — невдоволено мовив Фіц-Олвін і розпорядився: — Звеліть готувати коней. І ось іще що: пришліть до мене капелана[15]!
Охоронець устиг вчасно відскочити від дверей — вони враз розчахнулись, і з них вийшов, сопучи, каштелян. Бідолашний Лембик уже шкірою відчував, як на його карку от-от затягнеться зашморг, та, коли він знову припав до замкової шпари, звідти не долинуло ні звуку.
«Невже заснув? — подумав охоронець, не наважуючись повірити своєму щастю. — Чи все-таки подався бічним переходом до покою дочки?.. Хоча навряд: уже пізно. Пошкребусь я тихенько і, коли відповіді не буде, піду собі, поки цілий. Ранком його світлості, сподіваюся, не буде діла ні до мене, ні до клятого лучника…»
Лембик легенько подряпав нігтем по дверях, проте в опочивальні, як і раніше, було тихо. Та враз якась вража сила підштовхнула охоронця прочинити двері, і він обережно зазирнув у щілину. У присмерку опочивальні горів єдиний світильник, а просто перед очима охоронця, випроставшись на всенький зріст і пропікаючи його вогненним поглядом, із мечем у руці стояв можновладний барон Фіц-Олвін.
— Пощади! — скрикнув охоронець, падаючи на коліна.
— Ти навіщо сюди припхався? — зловісно спитав барон. — І де твоя борода?
— Смолоскип... — тільки й зміг вимовити нещасний.
— Що, вовченя вгамувалося? Кажи швидше, я саме послав по свого духівника…
До Лембика повернулися рештки мужності: вочевидь, про повторну втечу полоненого барон іще не знає.
— На мене впав запалений смолоскип…
— І тому ти приперся до мене серед ночі? Підведись і відповідай як слід!
— Я прийшов, щоби спитати Вашу світлість, що робити з оцим Робіном Гудом?
— Нехай залишається там, де він зараз, до мого повернення! Не давати й крихти хліба, тільки глек води на день. Зрозумів?
Лембик не встиг кивнути: двері відчинилися, на порозі виник блідий як смерть капелан і, перехрестившись, безладно забелькотів:
— Ваша світлосте! Ідучи до вас, я навідався в каплицю… і там узрів… Господи, змилуйся над нами!..
— Та кажіть ладом, святий отче. — Фіц-Олвін спохмурнів. — Що ще скоїлося?
— Труп… хтось із вашої челяді. У переніссі в нього стирчить стріла.
— Хто? — загримів барон.
— Я покликав варту… вони признали в ньому Гаспара. Ось, подивіться… — і капелан простягнув баронові стрілу зі скривавленим держаком.
— У наших людей таких немає… — Фіц-Олвін підніс стрілу до світильника, вдивляючись у клеймо на наконечнику стріли. — Лембику, сходи по підмогу до кордегардії… Ні, стривай-но!..
15