— Він і є, — підтвердив чернець.
— Якщо не помиляюся, — пробурмотів Вільям, — Робін доклав до цього свою руку. А ви що скажете, братику Джоне?
— Схоже на те, Вілле. Але Робін не витрачав би стріли даремно, якби небезпека не була надто велика, тому ходімо швидше...
А ось як події розгорталися насправді.
Робін Гуд і леді Крістабель неквапно йшли лісом назустріч нечисленному загону, який вів Маленький Джон. І то в напрямі, цілком протилежному напряму Лембика з його головорізами, що поспішали за наказом барона зрівняти з землею лісникову садибу. Невдовзі молодий стрілець та його супутниця звернули до второваної стежки, що вела з Ноттінґема, але, перш ніж вийти на неї, юнак видерся на високий ясен і уважно оглянув околиці. Здавалося, ніщо не порушувало спокою передсвітанкового лісу. На стежці не було ні душі.
Робін уже був подумав: нарешті їм усміхнулося щастя, — аж раптом на гриві найближчого пагорба промайнув силует вершника на коні. Він негайно попросив Крістабель сховатися за кущем ліщини і не видавати себе, навіть коли станеться щось для неї незвичне.
— Що відбувається? — спитала молода жінка, помітивши, що Робін натягує тятиву й витягає з сагайдака стрілу.
— Ховайтеся, міледі, прошу вас, — наполягав Робін. — Не можна баритися: до нас наближається якийсь вершник, і я не знаю, друг це чи ворог.
Юнак збрехав: він-бо здалеку розгледів на прапорці, здійнятому на списі вершника, кольори дому барона Ноттінґемського, але не хотів хвилювати Крістабель.
Вершник тим часом наближався, і Робін причаївся за ясеном, тримаючи лук напоготові. Нарешті повз нього, немов блискавка, промайнув кінь, та Робінова стріла випередила його. З легким свистом розітнувши нічне повітря, вона на шість дюймів[17] увійшла в крижі коня й зачепила сухожилки, і породистий жеребець від несподіваного болю встав дибки.
— Тікаймо! — вигукнув юнак, кидаючись у густі чагарі, і підбіг до леді Крістабель, котра вся тремтіла, мов у пропасниці, повторюючи раз у раз:
— Ви вбили його, сер! Убили!
— Та ні, запевняю вас, леді! Швидше, не гаймо часу! — Робін безцеремонно схопив молоду жінку за руку.
— Я чула, як вершник скрикнув, а потім мені здалося, що він упав із коня. Він мертвий, сер Робін! — Крістабель не рухалася з місця, і здавалося, що вона ось-ось розридається.
— А, бий його лиха година! — не витримав юнак. — Він гнався за нами. Якби я його не зупинив, нам би нізащо не вдалося вислизнути!
— Отже, він живий?! — Крістабель із надією поглянула в очі юнакові.
— Навіть не поранений, присягаюся вам! — прискорюючи крок, Робін повів свою супутницю поміж дерев і на ходу продовжив переконувати її: — Просто бідолашний кінь потребував перепочинку і, думаю, отримав його. Цей вершник мав занадто велику перевагу над нами, тож довелося злегка остудити його запал. Зате тепер маємо, хай і невеликий, та все ж запас часу… Тримайтеся, пані! Поки наїзник виборсається з-під свого коня і змусить його скакати знову, ми вже будемо на місці!
Проте цього разу Робін помилявся: вершник зумів утриматися в сідлі, хоча його кінь, знавіснілий од болю, мчав крізь гущавину, закусивши вудила. Крім того, юнак і не здогадувався, що цим вершником був сам барон Фіц-Олвін власною персоною.
Його світлість трохи відірвався від свого почту, вирішивши на власні очі переконатися, що на стежці, яка веде з Ноттінґема до Менсфілд-Вудгауза, нікого немає. Несподівано його арабський баский скакун підкинув на диби і почав осідати на задні ноги. Але старий воїн вирівняв коня, залізною рукою натягнув поводи і дивом утримався в сідлі. Жеребець рвонув уперед, не розбираючи дороги, і почалися шалені перегони, свідками яких і став загін сера Аллана. Почет невдовзі остаточно спустив барона з очей, і, можливо, він так і промчав би всенькою Англією аж до океану, якби його жеребець не зачепився копитом за корінь крислатого дуба.
Фіц-Олвін утратив рівновагу, але був владний над собою. Він розумів, що падіння з коня, який летить галопом крізь гущавину, могло коштувати йому життя. Кинувши поводи, він щосили вхопився в нахилену гілляку й повис на ній, на всі заставки лаючи скакуна, що стрімко віддалявся в передранкових сутінках. Гілляка розгойдувалася з боку в бік, і барон поглянув униз, приміряючись, як би краще зістрибнути. Але гілка з тріском обломилась, і він, брязнувши обладунками, загурчав на землю. Удар був такий сильний, що барон пустив під лоба очі, бо йому таки добряче забило памороки…
Леді Крістабель сиділа на камені, знесилено прихилившись до моховитого стовбура бука. Біля її ніг струмував потічок, що стікав у долину, в якій була призначена їхня з сером Алланом зустріч. За кілька кроків од молодої жінки, спираючись на лук, стояв Робін Гуд — обидва вони нетерпляче чекали умовленого знаку. Сонце, щойно визирнувши з-за обрію, золотило верхівки дерев, а сер Аллан Клер усе не з’являвся. Юнак намагався приховати занепокоєння, щоби не схвилювати леді Крістабель, проте така тривала затримка мимоволі наводила на тривожні роздуми.
17