— Коли ми з Вільямом звідти йшли, твої батько і мати були живі та здорові, а навкруги все було спокійно. — Маленький Джон із тривогою поглянув на юнака. — Охоронець міг і збрехати, щоби потішити свого пана. Тож не поспішай журитися!
Цієї миті з боку стежки долинув тупіт копит, і на пагорб, де зібралися друзі, в’їхав Елберт верхи на чудовому арабському скакуні каро-гнідої масті. Його поява була зустрінута сміхом і жартами — адже підліток сидів верхи на найкращому коні з баронових стаєнь, який не так давно загубив свого господаря.
— Дивіться! — вигукнув хлопець, зістрибуючи з сідла і намотуючи на руку поводи. — Тепер я власник найкращого коня в усьому графстві! Цей красень мирно пасся на галявині. На які тільки дива не натрапиш у Шервудському лісі!
Робін усміхнувся, впізнавши коня, що став йому за мішень у передранкових сутінках. Але усмішка тут-таки зникла, коли Елберт одвів його вбік і шепнув на вухо кілька слів. Юнак спохмурнів і пішов радитися з Маленьким Джоном щодо подальших планів.
Нарешті все було вирішено. Сер Аллан і Крістабель мали верхи вирушити в маєток Ґемвелів, а решта — йти за ними пішки. Робін же, пройшовши частину дороги разом із усіма, зверне до садиби лісника, щоби на власні очі побачити, що там відбувається.
— Робіне, — звернувся Аллан Клер до юнака, прийнявши поводи коня з Елбертових рук, — дозволь мені потиснути твою мужню руку. Ти ризикував життям в ім’я нашого з Крістабель кохання, тож тепер ти мені більше, ніж друг, — ти мій брат. Прощавай і пам’ятай — моя вдячність помре тільки разом зі мною!
— Прощавайте, сер. — Робін коротко вклонився обом. — Прощавайте і ви, міледі!
— Дяка Богові, — із сумним зітханням вимовив брат Тук, звертаючись до Мод, — твоя пані нарешті знайшла своє щастя.
Однак провидець із нього виявився кепський.
Кінь, що ніс леді Крістабель та Аллана Клера до маєтку Ґемвелів, ішов рівною риссю, не звертаючи зі стежки. Закоханих супроводжував хор пташиних голосів, що своїми піснями славив ясний ранок.
— Благаю тебе, милостивий Боже, тільки про одне: зроби так, щоби мій батько нам пробачив! — шепотіла леді Крістабель.
— Кохана моя, якщо вас тривожить близькість Ноттінґема і вашого батька, ми поїдемо туди, де ви почуватиметеся в цілковитій безпеці. Поруч із вами для мене всюди рай на землі!
— А я заради вас покинула би навіть небеса, — дзвінко сміючись, відповіла молода жінка.
— Отже, щойно нас повінчають, ми з вами вирушимо на континент — в Аквітанію[18] чи в Прованс[19]. Що ж до Меріон...
— Тихіше! — раптом злякано скрикнула Крістабель. — Мені здається, за нами женуться!
Лицар притримав коня. Крістабель не помилилася: за півмилі від них лунали крики вершників і шалений кінський тупіт. Сер Аллан пришпорив коня, щоби звернути зі стежки і заглибитися в гущавину, аж раптом із найближчого дерева зі зловісним криком зірвалася сова, мало не черкнувши крилом об ніздрі коня. Чуткий кінь злякано сахнувся і, не слухаючись верхівця, понісся галопом просто на переслідувачів.
Помітивши втікачів, кілька озброєних вершників вишикувалися в ряд і перегородили їм дорогу. Повертати було пізно, і лицар кинувся назустріч небезпеці. Кінь із двома верхівцями на повнім ходу прорвав шерегу, що нащетинилася списами, і помчав далі. Позаду зразу пролунала команда:
— Цільтеся в коня! І горе тому, чия стріла зачепить леді!
Пролунало несамовите іржання пораненого скакуна: підкошений стрілою, кінь упав, і втікачів, які ледве встигли схопитися на ноги, було миттєво оточено.
Лицар вихопив меча, проте сили були не рівні й сутичка тривала недовго. У груди сера Аллана, прикриті тільки легким шкіряним панциром, одночасно вп’ялося кілька списів. Лицар залишився нерухомо лежати на стежці, а охоронці вже мчали до Ноттінґемського замку, везучи з собою непритомну леді Крістабель…
Невдовзі з лісової гущавини на стежку вийшов маленький піший загін, що прямував до роздоріжжя, де Робін збирався повернути до батьківської садиби. Несподівано один із братів Ґемвелів, побачивши скривавлене тіло, розпростерте на землі, вигукнув:
— Та це ж сер Аллан Клер! Сліди копит, на землі — його панцерна рукавичка… Тут бились!.. А де ж леді Крістабель?
— Він дихає! — зрадів чернець, що схилився над тілом лицаря. — І рани не такі вже глибокі…
Ім’я коханої долинуло до вух сера Аллана і подіяло на нього, як цілющий бальзам. Лицар поворушився і застогнав:
— Де вона?
18
19