— Сер, — вітаючи голову родини, почав Робін Гуд, — у мене для вас найприємніші новини.
— Твій приїзд, Робіне, вже чимала втіха для старого, — мовив сер Гай.
— Мені вдалося дещо дізнатися про любу вашому серцю людину.
— Ти говориш про Вільяма? Мій син живий? — голос сера Гая затремтів. — Де він?
Бідолаха Вільям від хвилювання не міг вимовити ні звуку. І раптом одна з його сестер, судомно схлипнувши, підбігла до Джона Нейлора і витягла на світло з-за його могутньої спини незнайомця. Пильно вдивившись в обличчя чужинця, дівчина кинулася йому на груди:
— Це ж наш Вілл! Тату, я впізнала його…
Леді Ґемвел, її сини і доньки враз обступили молодого хлопця, а сер Гай, що марно намагався себе стримати, розридався.
Вільямові брати вітали його дивовижне повернення давнім саксонським кличем, а Робін, скориставшись тим, що про нього на якийсь час усі забули, пішов до Мод.
Жінку він знайшов у її спальні. Тільки-но увійшов, як Мод одірвала очі від шитва і привітно вказала йому на крісло.
— Я була певна, — мовила вона, — що радісні вигуки, які лунають знизу, сповіщають про ваш приїзд, сер Робін. Але не спустилася: чомусь дедалі рідше мені хочеться розділяти з іншими їхні безтурботні веселощі.
— Настане і твоя черга, сестричко Мод.
— Я вже втомилася сподіватися. Моє серце таке самотнє, і йому замало тих добрих новин про мого небожа Елберта, його дружину та дітей, які ви, сер Робін, подеколи мені приносите.
— Та все ж я маю для тебе чудову новину, сестричко!
— Ви... — дівчина враз зашарілась і з надією поглянула на Робіна. — Це про нього? Тоді кажіть хутчіше!
— Що ти скажеш про заміжжя?
— Про заміжжя?! Що за дивне питання!
— Зовсім ні. Якби тобі запропонували одружитися з… Віллом Ґемвелом?
Дівчина не встигла відповісти — двері відчинились, і на порозі постав Вільям власною персоною.
— О Мати Божа, дякую тобі! — впустивши шитво, вигукнула Мод, а тоді кинулася назустріч юнакові й упала в його обійми. Робінові не лишалося нічого іншого, як нечутно залишити кімнату.
— Нарешті я вдома, люба Мод, — схвильовано мовив Вільям, опускаючись перед нею на коліна. — Скажи, чи ти рада мені?
— Я… я щаслива!
— Тільки від тебе залежить, назавжди я повернувся чи лише на гостину! Ти пам’ятаєш нашу прощальну розмову?
— Звісно!
— Отже, це правда? Ти кохаєш мене, Мод?
— Я чекала на тебе весь цей час.
— І ти станеш мені за дружину? Не кажи «так», промов краще: «Я хочу одружитися з моїм Вільямом».
— Я хочу одружитися з моїм Вільямом, — всміхнулася крізь сльози радості Мод.
— Завтра ж?!
— Але як так може бути? — вона не могла приховати свого подиву.
— Чом би й ні? Завтра батькові виповнюється сімдесят шість років, а матінка хоче відсвяткувати моє повернення. Тож нехай до цих подій додасться й наше весілля.
— А раптом сер Гай не дасть згоди на наш шлюб?
— Мій батько… — Вільям усміхнувся. — Мій батько любить тебе, як власну дочку. Погано ж ти його знаєш, коли досі сумніваєшся. Отже, ти згодна?
— Так, Вільяме. Так і ще раз так!
За кілька хвилин вони зійшли до зали, де перебувала вся дружна родина. Леді Ґемвел і сер Гай благословили наречених, і всі сприйняли новину з надзвичайним піднесенням. Проте «завтра», як нерідко трапляється, коли чогось очікуєш із нетерпінням, настало ще дуже нескоро.
Зранку на широкий двір маєтку було завезено незліченну силу барилець із елем; оздоблені вінками з гостролиста, вони сумирно чекали, коли до них дійде черга. Усе провіщало, що буде чудове свято; в усіх кімнатах стояли букети квітів, музики вже налаштовували свої інструменти, незліченні гості стікалися до Барнсдейла.
Наближалася година, на яку було призначено вінчання Мод і Вільяма Ґемвела; наречена в білосніжному сюрко[20] й напівпрозорому серпанку, гаптованому сріблом, нетерпляче очікувала нареченого. Проте Вільям запізнювався, і сер Гай відіслав хлопчика-служника на пошуки молодшого сина. Хлопчик оббіг усі покої, сад і господарські будівлі, але на його заклики ніхто не відгукнувся.
Тоді Робін і брати Ґемвели посідали на коней і заходилися прочісувати околиці. Проте вони також не виявили жодних слідів Вільяма, а місцеві фермери не бачили й не чули нічого підозрілого. Пошуки тривали дотемна, і лише близько півночі вся родина зібралася навколо Мод, котра весь цей час не знаходила собі місця, у відчаї заламуючи руки. Утішити нещасну наречену було нічим: Вільям зник так само несподівано, як і з’явився.
20