За кілька днів до таємничого зникнення Вільяма барон Фіц-Олвін привіз до Ноттінґемського замку свою красуню-доньку — леді Крістабель.
Отже, його світлість сидів у своїм покої, а навпроти нього розташувався потворний клишоногий дідуган у дорогому пелісоні[21], суціль оздобленому золотим гаптуванням. Гість здавався значно старшим за господаря, й обидва вони нагадували підстаркуватих мавп, що намагаються домовитися про щось важливе для них.
— Ви занадто суворі до мене, бароне, — стиха мовив дідуган.
— Присягаюся Богом, це не так, — жваво заперечив Фіц-Олвін, — я турбуюся про щастя своєї доньки, сер Тристрам. Про вигоду тут не йдеться…
— І що ж ви пропонуєте? — спитав гість.
— Я назвав цифру… П’ять тисяч золотих у день весілля і стільки ж... скажімо, за кілька років. Не забувайте, сер, моя дочка молода і вродлива, а ви ці чесноти могли мати півстоліття тому.
— Не варто гніватися, сер. Вам відомі мої наміри. Але мені невтямки — задля чого я мушу передати половину свого статку саме вам?
— Я хочу, щоби моя дочка ввійшла до кола найбільш знатних дам Європи і за своїм становищем не поступалася самій королеві. О так, у мене честолюбні плани, а ви відмовляєтеся допомогти їх здійснити. Отже, моє рішення остаточне!
— Не можу збагнути… — гість прискалив око. — …Як вплинуть на щастя вашої дочки гроші, які ви відбираєте в її майбутнього чоловіка? Усі доходи з маєтків я відпишу леді Крістабель, але основний капітал має залишатись у мене. Вам не варто хвилюватись — я забезпечу їй воістину королівське життя. Уже кілька років я домагаюся її руки, але…
Тут увійшов слуга і доповів, що до замку прибув королівський гонець.
— Проведіть його сюди, — барон скоса глянув на співрозмовника. — Сер Тристрам, ось моє останнє слово: коли до появи гінця — а він буде тут за дві хвилини — ви не приймете моїх умов, уважайте, що ми не дійшли згоди.
— А ви безжальні, Фіц-Олвіне!
— Так чи ні?
— Так, — пробуркотів старий. — Крістабель — сама досконалість…
— А досконалість у всі часи обходиться недешево, — суворо підсумував барон. — Сер Тристрам, відтепер можете вважати себе зарученим із моєю дочкою!
Наступної миті до кімнати ввійшов гонець. При дворі стало відомо, що сліди якогось сакса, підступного вбивці знатного командира загону королівських стрільців, ведуть до Ноттінґемшира. Тож король наказав баронові Фіц-Олвіну схопити лиходія, взяти на тортури, а потім повісити.
Уже за три дні після мерзенної угоди, за якою батько леді Крістабель продавав її серові Тристраму, людину, котра перебувала в розшуку, схопили й ув’язнили в одній із веж Ноттінґемського замку...
Протягом усього цього часу Робін не припиняв пошуків Вільяма, але невдовзі переконався в їхній марності. Якось він повертався верхи до своєї лісової схованки, сподіваючись, що лісовики, котрі постійно стежили за дорогою, яка вела з Менсфілда до Ноттінґема, бодай щось помітили. За дві милі від Менсфілда його наздогнав лісників син, який щодуху мчав у бік Барнсдейла.
Побачивши Робіна, він радісно скрикнув і зупинив коня на повному ходу.
— Яка удача, сер Робін, що я тебе зустрів! У мене є дещо про того рудого хлопця, котрого ти всюди шукаєш. Я бачив його вчора ввечері... Стривай, не переривай мене… Я саме йшов до батьківської хати, аж раптом помітив біля придорожньої корчми кілька припнутих коней. На одному з них сидів приторочений до сідла чоловік із міцно зв’язаними за спиною руками. Це й був твій друг. Вартові пішли вихилити по кухлю вина, тож ми змогли перемовитися з полоненим. Я обіцяв, що повідомлю серові Гаю таке: його сина Вільяма за наказом барона Фіц-Олвіна захопили в полон і везуть до Ноттінґемського замку…
— Дякую тобі, брате, — мовив Робін. — Та чи не виконаєш ти ще одне доручення?
— Матиму за честь, сер ватажок! — жартівливо вигукнув Мач.
— Їдь до міста. На околиці знайдеш старовинний будиночок, там живе один гарний хлопець на ім’я Елберт Ліндсей. Перекажи таке: як стемніє, я чекатиму його на розстані трьох доріг. Мені самому в жодному разі не варто показуватися в Ноттінґемі.
Вершники роз’їхались, і Робін вирушив до Головного дуба — місця збору лісових братчиків. Там він повідомив Маленькому Джонові про те, що розповів йому лісник, звелів зібрати загін і привести його на найближче до Ноттінґемського замку узлісся. Там Джон зі своїми людьми мав сховатися, приготуватися до бою і очікувати умовного знаку.
21