— А що, татусю, здається, моя стріла трохи полоскотала вам вухо? — весело спитав він.
— Боже правий! То це ти, Робіне?.. Капосний хлопчисько! Йди-но сюди. І як це ти насмілився здійняти зброю на рідного батька? Присягаюся святим Дунстаном[2], я вже був вирішив, що це розбійники зібралися мене порішити… Дай обійму тебе, бешкетнику мій! — басовито сміявся лісник, утішено вдивляючись в обличчя юнака.
Зухвалий стрілець мав незвичайну зовнішність. Його ясне, мов вирізьблене зі слонової кістки, чоло облямовували хвилясті пасма густого чорного волосся, довгі вії затіняли ледь примружені очі, що яскраво спалахували темно-синіми іскрами, відкрите вилицювате обличчя з ніжним рум’янцем було сповнене енергії. Водночас у цих тонких рисах не було нічого жіночного — у свої п’ятнадцять Робін мав вигляд уже майже дорослого, мужнього чоловіка. Обличчя його було ледь засмагле, але там, де одяг відкривав шию і зап’ястки, видніла шкіра — біла і гладенька, немов атлас. Юний лучник був у капелюсі з чаплиним пером, куртці із зеленого сукна з широким пасом, коротких штанях з оленячої замші; на ногах мав саксонські чоботи, перехоплені міцними ременями біля щиколоток; при боці на перев’язі з масивними сталевими пряжками погойдувалися набитий стрілами сагайдак і невеликий ріжок, за пасом стримів мисливський ніж; у руці хлопець стискав лук.
— А ти не подумав, що міг поцілити мені в голову? — з удаваною суворістю cпитав Гед. — Ну і жартики у вас, сер Робін!
— Пробачте, татусю! Я зовсім не хотів вас засмутити.
— Вірю. Але, хлопчику мій, будь-яка дрібниця в твоїх забавах може призвести до біди. Вибачаю тобі, звісно, та все ж… Небезпечні твої розваги з луком і стрілами мені не до вподоби.
— Благаю, забудьте мою легковажність! — видно було, що юнак щиро розкаюється. — Це все моє марнославство.
— Марнославство?
— Авжеж! — палко вигукнув Робін. — Хіба вчора після вечері не ви сказали мені, що я ще не такий управний стрілець, щоби злякати лань, зачепивши шерстинку на її вусі, але саму тварину не подряпати? Тож я й вирішив... спростувати ваші слова.
— Дієвий спосіб, що й казати! — гмикнув Гед. — І це я чую від свого учня! Гаразд, забудьмо все, але обіцяй мені, сер Робін, не перетворювати серйозну справу на забаву. Майстерність ти свою довів, і, думаю, кращого стрільця немає в усьому графстві, а може, і в усій Англії.
— Та хай мені відсохне права рука і жодна стріла не влучить у ціль, коли я забуду, що ви зробили для мене, тату!
— Робіне, не варто тобі й далі називати мене батьком: ти ж знаєш, що ми пов’язані з тобою лише довірою та вірною дружбою… Не заперечуй. Я вірю: ти щиро любиш мене й Меґґі… Пройдімося трохи разом, я хочу з тобою дещо обговорити… — Ґілберт Гед рушив дорогою, ведучи за повід конячку, яка примчала на посвист господаря. — Маю недобре передчуття, що невдовзі нас із твоєю названою матір’ю чекають скрутні часи.
— Про що це ви, тату?
— Ти вже дорослий, і, дякувати Богові, сили й хоробрості тобі не бракує. Ми з Меґґі з року на рік старіємо і розлучилися б із цим світом без жалю, якби нам хоч трохи відкрилася таємниця твого народження.
— А той лицар... він ніколи більше не об’являвся?
— Ні, — спохмурнів Гед, — і звістку від нього я отримав усього одного разу.
— Можливо, він загинув у бою?
— Хтозна... За рік по тому, як тебе залишили нам, невідомий посланець вручив мені шкіряний мішечок зі сріблом і пергамент, але відбитка герба на восковій печатці не було. Я відніс пергамент священикові. Той прочитав його мені, і я запам’ятав усе дослівно. А написано було там таке: «Добрий Ґілберте, рік тому я доручив тобі опікуватися дитям і взяв на себе зобов’язання утримувати його; тобі передадуть належну суму. Тепер я від’їжджаю з Англії — невідомо, чи надовго. Тож я поклопотався, щоби ти й надалі щороку отримував обіцяні гроші. Щойно настане час чергового платежу, навідайся до канцелярії шерифа[3] Ноттінґемського. Там дістанеш гідну винагороду за свої зусилля і милосердя. Виховай хлопчика як свого сина. Я приїду по нього, коли повернуся». Ані підпису, ані дати під пергаментом не було, звідки з’явився посланець — ніхто не знає. Він зник так само мовчки, як і прибув. Отже, крім того, що повідав нам про твоє шляхетне походження твій опікун, мені нічого не відомо. Коли не брати до уваги його слова, інших підтверджень цьому немає… Більше міг би розповісти мій шваґер Роланд Рітсон, але й він мов крізь землю провалився…
— Я не розумію, тату, що вас так бентежить, — стенув плечима юнак. — Мене цілком влаштовує моє життя, жодних змін я не прагну, навпаки — волію, щоб, як і раніше, все йшло своїм звичаєм, а моє завтра не надто відрізнялося від сьогодні чи вчора.
2
3