Переконавшись, що Робін не має наміру брати замок в облогу, знесилений від пережитого Фіц-Олвін почовгав у свої покої. Голову обсіли похмурі думки. Викликавши слугу, барон запитав:
— Чорний Пітер тут?
— Ні, ваша милосте... Учора він залишив замок із двома посіпаками, і ті невдовзі вернулися без нього.
— Обох до мене!
З допиту спільників з’ясувалося головне: лицаря вдалося наздогнати й оглушити, а тоді Пітер залишився на місці, аби добити жертву й поховати тіло.
— Отже, він мертвий! — тріумфально пробурмотів Фіц-Олвін. — Сер Тристрам в замку… Незабаром весілля. Одне погано: цей упертюх наречений обрав для пишного вінчання Лінтонське абатство, а скриню з золотом тримає при собі, відбуваючись обіцянками передати викуп одразу по завершенні врочистостей. І хоч абатство всього за милю від Ноттінґема, після зухвалого нападу розбійників ні в чому не можна бути певним… Чорт забирай, було би значно безпечніше повінчати їх у замку, але цей старий цап занадто вже покладається на свою охорону з данців-найманців. Потрібно тримати кожен крок у найсуворішій таємниці!
З цими думками барон поквапився до дочки…
А в домі сера Гая Ґемвела панував смуток: черговий удар долі виявився надто несподіваним для дружної родини. Про долю молодшого сина нічого не було відомо доти, доки наступного дня після подій у Ноттінґемі біля воріт садиби не залунали веселі звуки мисливського ріжка.
— Це Робін! — вигукнула Меріон. — І сподіваюся, з доброю звісткою! — вона кинулася до вікна: — Так, це Робін, Маленький Джон і… і з ними ще двоє вершників…
Мод побігла до дверей, аж раптом спинилася, здригаючись і ковтаючи сльози; Меріон обійняла її за плечі — і тієї ж миті до покою влетів Вільям.
— Мод! Люба моя Мод! — гукнув він.
Не знаходячи слів, його наречена лише повторювала:
— Вілле… Коханий!..
А слідом за Вільямом на порозі з’явилася мужня постать сера Аллана Клера.
Тепер і для Меріон настав час подякувати Долі й Небу, які повернули їй брата.
За тиждень після візиту сера Аллана Клера до барона Фіц-Олвіна леді Крістабель самотньо сиділа в своїх покоях. Понурені плечі були оповиті складками білого сюрко із сирійського атласу, а мереживний серпанок, що прикривав біляві кучері, залишав у тіні бліде, як стіна, обличчя.
— Мій лицар забув мене! — шепотіла Крістабель. — Мати Божа, зглянься на мене, я не маю сил, а серце моє крається… Навіщо були всі ці страждання, нескінченне очікування, нужденне життя в монастирі! Через нього я змирилася з байдужістю й жорстокістю свого батька…
Пролунав стукіт, двері трохи відхилились, і в отворі виникла мавпяча мармиза напомадженого й вирядженого сера Тристрама.
— Любонько, — промовив старий із люб’язною гримасою, — нам час вирушати. Невдовзі ми станемо найщасливішим подружжям у всій Англії.
— Сер, — опустила очі додолу Крістабель, — мені несила ступити й кроку... Благаю, вислухайте мене і, коли у вашім серці є хоч іскра жалю, звільніть мене від цієї неприємної, жахливої церемонії! До кінця своїх днів я молитимуся за вас!
— Чому жахливої? Голубонько моя, це лише хвилювання… — сер Тристрам подріботів до своєї нареченої. — Усе готово, і від’їзд не можна відкладати ні на хвилину!
— Вислухайте мене, сер, бо потім буде запізно, — леді Крістабель випросталася. — Мій батько заводить вас в оману, а я хочу, щоби ви знали правду. Я ніколи не покохаю вас. Моє серце навіки належить одному шляхетному лицареві!
— Зі мною ви його миттю забудете, — стрепенувся старий. — У вашому віці багатьом здається, що існує вічне кохання. Запевняю вас, час хутко зітре риси того, кого немає з вами поруч, а я залишуся вашим вічним слугою…
— Змилуйтеся, сер Тристрам! — леді Крістабель здригнулася, коли старий обсипав її руку поцілунками, і приречено подумала: «Краще вже смерть…»
У Лінтонському абатстві тривали останні приготування до вінчання. Єпископ[22] Херефордський, котрий мав повінчати подружжя, стояв на чолі вбраних в альби[23] кліриків[24] на порозі храму. Усі чекали на весільний кортеж. Незадовго до прибуття сера Тристрама й леді Крістабель до єпископа підійшов худорлявий чоловік, загорнений у довгополий плащ і з невеликою арфою в руці.
— Ваше преосвященство, — почав, шанобливо схилившись, незнайомець, — це ви вінчатимете майбутнє подружжя?
— Так, сину мій, а чому ти запитуєш?