— Сер, — спохмурнів Робін, — будьте ласкаві заплатити як належить.
— Ну, якщо ви вважаєте ваш ліс заїжджим двором, то й заплатити належить відповідно, чи не так? — лицар замислено поглянув на співрозмовника. — Боюся, я вас розчарую: увесь мій статок — десять золотих.
— Дозвольте мені взяти під сумнів ваші слова, сер!
— Що ж, нехай ваші друзі обшукають мій одяг.
— У цьому немає потреби! — спалахнув Робін Гуд. — Не в моїх правилах копирсатися в чужих кишенях. З вами трапилося лихо? Чи ваша вбогість — наслідок марнотратства?
— Аби ви зрозуміли все, що зі мною сталося, мені доведеться почати з однієї історії… Моє ім’я — Річард Рівнинний, наш рід бере свій початок від короля Етельреда…
— Отже, ви сакс? — перервав його Робін.
— Так, і це стало причиною багатьох нещасть. Замок мій розташований у великій низині приблизно за дві милі від абатства Сент-Мері. Замолоду я одружився з дівчиною, яку кохав ще з дитинства, і Господь подарував нам сина Герберта. Сім’я наша підтримувала добросусідські стосунки з абатством. Одного разу послушник[25], до якого я відчував щиру приязнь, прийшов до мене. «Сер Річард, — мовив він, — я готуюся прийняти обітницю і назавжди зректися світу. Дружина моя померла, а наша дочка осиротіла. Сам я невдовзі не зможу бути їй опорою. Тому прийшов благати вашу милість потурбуватися про нещасну дитину…»
Я дав згоду, і послушник послав по дитину. Як виявилося, то була дівчинка дванадцяти років. Звали її Ліліан. Увійшовши до зали, де я чекав на неї, вона елегантно вклонилась і підвела на мене величезні сині очі, повні туги. Цей погляд пройняв моє серце.
Пізніше, коли час притишив гіркоту її втрати, наша увага і дружба мого сина утамували її сум. Діти виросли разом, а коли Ліліан виповнилося шістнадцять, а Гербертові — двадцять років, я зрозумів, що вони кохають одне одного. Дружина моя з радістю схвалила моє рішення заручити наших дітей, і того ж дня ми це зробили. Мені було байдуже до того, що батько Ліліан — лише бідний саксонський землероб, а нині чернець.
Наближався день, на який було призначено весілля, коли в абатство прибув один чоловік, що володів невеликим маєтком у Ланкаширі. Цей норман побував у мене в замку і, вочевидь, накинув на нього оком. Ба більше, цей чоловік, дізнавшись про те, що Ліліан — наша названа дочка, вирішив, що коли він одружиться з нею, то отримає частину мого маєтку як посаг за дочкою. Я відмовив йому, та й вона дала йому ясно зрозуміти, що кохає іншого. Найгірше було те, що норман і справді без тями закохався в Ліліан і викрав її.
— Он як, — пробурмотів Робін, — не позаздриш вам, сер Річард!
— Проте наш молодий слуга, — провадив далі гість, — своєчасно виявив зникнення і повідомив про це моєму синові. Герберт осідлав коня і помчав за викрадачем, а наздогнавши, порішив негідника. Та тільки-но про загибель нормана стало відомо, мого сина було оголошено поза законом. Я сховав Герберта і звернувся з листом до короля, повідомивши його величність про негідну поведінку нормана. Король помилував Герберта, але зажадав виплатити родині вбитого величезний викуп.
Я так радів порятунку свого сина, що ні на мить не замислювався про те, де взяти стільки грошей. Ми продали частину земель, коштовності дружини, срібло, найліпшу зброю, меблі — і все одно нам забракло чотирьохсот золотих. Тоді настоятель абатства Сент-Мері запропонував позичити необхідну суму під заставу мого замку, і я, не вагаючись, погодився. Умови були такі: ми укладаємо фіктивний договір про продаж мого маєтку абатству, що забезпечує настоятелеві дохід із нього протягом року. Якщо останнього дня грудня я не зможу повернути ці чотириста золотих, мій будинок і земля перейдуть у власність абатства. Ось яке моє становище, сер Робін, — закінчив лицар. — Надходить день виплати, а в мене лише десять золотих.
— Ви певні, що настоятель не погодиться на відстрочення? — спитав Робін Гуд.
— Ні на годину… Адже вартість володінь значно перевищує суму боргу. Якби я був самотній, то пережив би все це, але бачити страждання близьких людей понад мої сили. Я просив допомоги в сусідів, яких мав за друзів, але одні відмовили, а інші лишилися байдужі…
— Сер Річард, — урвав лицаря Робін Гуд. — Не засмучуйтесь! Я позичу вам чотириста золотих під заставу вашого чесного слова.
Гість, збліднувши на виду, вигукнув:
— Ви? Це не жарт?!
— Ніскілечки, сер лицар… Джоне, принеси-но чотириста золотих, а ти, Вільяме, підбери для нашого гостя відповідний одяг і коня з тих, що довірив нам єпископ Херефордський, та кілька ліктів[26] доброго сукна і… одним словом, те, що, на твою думку, може придатися лицареві!
26