— Біжи, здіймай тривогу! Нехай брати візьмуть мечі та луки й розпорошаться навколо галявини. Але без мого наказу не стріляти! А я зостануся тут і з’ясую, з ким ми маємо справу.
З цими словами Робін простягнувся в затінку під деревом.
— І ми не проти подивитися, що це за пташки, — мовив Маленький Джон, опускаючись на траву поряд із Вільямом і Мачем.
Поява такого великого загону не могла не турбувати Робіна — адже в околицях схованки було щонайбільше два десятки лісовиків, тоді як інші за звичаєм розпорошилися лісом. Вершники вже звернули зі стежки до галявини, коли їхній отаман вихопився вперед і пустив коня в галоп, прямуючи до Робіна та його друзів.
— Та це ж сер Річард! — здивовано скрикнув Джон, придивившись до вершника.
Робін ураз схопився на ноги:
— Сакс таки дотримав слова!..
Вершник спішився, ступив крок до Робіна й обійняв його.
— Ласкаво просимо, сер лицар, — промовив отаман лісового братства, — я радий нашій зустрічі і тому, що ти не забув своєї обітниці.
— Навіть із порожніми руками я прибув би в призначену годину, сер Робін! Але, на щастя, я можу повернути гроші, якими ви мене так щедро наділили в скрутну хвилину.
— Отже, ви знову вступили у володіння своїм маєтком, а цей загін — ваші люди? — спитав Робін, із цікавістю роздивляючись вершників, що мовчки вишикувалися на чудових конях.
— Принаймні зараз це так, — відповів усміхнений лицар. — Це хоробрі і чесні люди, всі як один сакси. Їхню звитягу мені вже неодноразово довелося випробувати. Ви зробите мені послугу, любий Робіне, коли дозволите їм зупинитися тут — шлях був неблизьким, усі вони потомились і потребують відпочинку.
— Що ж, хай і вони дізнаються, що таке лісова гостинність, — усміхнувся Робін і звернувся до своїх людей, які тим часом висипали на галявину. — Хлопці, воїни ці — наші брати-сакси, вони втомилися, їх діймають голод і спрага. Покажіть їм, як тут приймають друзів!
Не минуло й години, а поблизу підземної схованки вже гучно бенкетували. Коли ж воїни, наївшись і напившись, розійшлися відпочивати, сер Річард за глеком доброго вина повів Робінові Гуду та його друзям свою історію.
— Не переповідатиму вам, друзі, з якою радістю і вдячністю я залишив вас рівно рік тому, — схвильовано почав лицар. — Коли я примчав у свій замок і обійняв близьких, ми впали навколішки і склали дяку Господові за нашу з вами зустріч і дивовижний порятунок. Адже це справжнє диво, коли людина, що сама є вигнанцем, приходить на допомогу знедоленим!
Наступного ранку я пішов до абатства Сент-Мері, бо настав день, коли я мав повернути борг. Дещо пізніше я дізнався від тамтешнього брамника, який ставився до мене зі співчуттям, що саме тоді, коли я прямував до абатства, туди було запрошено королівського суддю, а пріор[27] і абат обговорювали між собою мою справу. «Сьогодні минає рік, — заявив абат пріорові, — як наш сусід позичив у монастиря чотириста золотих із зобов’язанням, що, коли він вчасно не поверне ці гроші, ми вступаємо в неподільне володіння всім його майном. Реченець минув, лицар не прийшов, отже, ми можемо привітати себе з вигідним придбанням». Пріор похитав головою: «Брате мій, ви несправедливі: кожен, хто зобов’язаний повернути борг, може дістати останнє відстрочення, яке становить рівно двадцять чотири години. Не личить вам зазіхати на те, на що ви ще не маєте права. До того ж, учинивши так, ви зіпхнете нещасного в злидні, а ваш обов’язок служителів Церкви полягає зовсім в іншому…» Абат насупився: «Облиште ваші повчання для недільної проповіді, я вчиню так, як уважаю за потрібне».
Він негайно викликав економа[28] і запитав: «Є новини від сера Річарда Рівнинного?» — «Нема, — відповів той, — але це вже не має значення. Суддя вважає, що маєток — ваш».
Саме тієї хвилини я і вступив у ворота абатства. Зустрів мене брамник монастиря. «Ласкаво просимо, сер Річард, — зрадів він. — Ваша поява втішить нашого пріора, але сам абат навряд чи буде задоволений — він бо вже вважає себе господарем вашого замку. У трапезній зібралося багато люду, і всі з нетерпінням чекають на вас…»
Мушу сказати, я був убраний далеко не в парадний одяг і мав вигляд прохача — мені хотілося перевірити, як далеко зайде абат у своїй пожадливості. Переступивши поріг трапезної, я смиренно привітав раду графства, що зібралася там, аби підписати акт про передачу земель монастирю. Мою появу зустріли мовчанкою — і я, своєю чергою, без зайвих слів, пройшов до столу і виклав на нього чотири мішечки з грошима.