— А ти сміливець, — зауважив король, — коли відкрито визнаєш, що полюєш у королівських лісах і грабуєш духовенство.
— Хоробрість — надбання тих, кому нічого втрачати, — промовив Робін. — Тому я й звертаюся до духовної особи з наполегливим проханням по змозі допомогти бідарям...
— Схоже, що ти шляхетніший, ніж твої вчинки... Ну що ж, тільки з християнського милосердя я дарую тобі все, що маю зараз при собі, — сорок золотих. — Річард простягнув шкіряний капшук. — Як звати тебе, хоробрий шахраю?
Легенько вклонившись, Робін назвався, а його співрозмовник повів далі:
— Здається, король Річард, який понад усе цінує відвагу, був би не проти особисто віддячити йоменові, котрий допоміг йому відчинити браму Ноттінґемської фортеці. А ще його величність цікавився, чому ці йомени-лучники зникли зразу після закінчення битви…
— Зустрівшись із його величністю, я би відповів не криючись. А ви, Ваша святосте, аж надто великодушні й не схожі на тутешніх пастирів. Отож дозвольте запросити вас випити за здоров’я нашого короля. Лісовики не беруть платні з тих, кого від щирого серця приймають у старому Шервудському лісі!
— Радо пристаю на твою пропозицію! — вигукнув Річард.
— Тоді ходіть із нами.
Та ледве вершники й піші розбійники звернули зі стежки, як на неї стрімко вискочив стривожений шумом олень, і стріла Робіна вмить спинила горду тварину.
— Чудовий постріл! — похвалив король.
— Нічого особливого, Ваша святосте, — відповів лучник, скоса поглянувши на вдаваного абата, — будь-хто з моїх людей б’є без промаху, і навіть моя дружина впоралася б із цим звіром.
— То ти одружений? Нізащо не подумав би, що в лісі можна дозволити собі таку розкіш!
— У моєї Меріон вірне серце, і вона віддає перевагу вільному життю над міською розкішшю, — заперечив Робін.
Незабаром господарі й гості опинилися на галявині, де все вже було готово для прийому; пахощі смаженої дичини пробудили апетит у Річарда, і він жваво потер руки:
— Та тут, як бачу, готується воістину королівський бенкет!
— Після трапези мої люди хотіли би показати вам своє мистецтво, — промовив Робін, сідаючи обіч гостя. — І я хочу, щоби ви знали: наш спосіб життя, засуджуваний багатьма, не таїть у собі нічого злочинного. Якщо, Ваша святосте, доля зведе вас із королем Річардом Левове Серце, перекажіть йому, що брати з Шервудського лісу не страшні для чесних саксів і ніколи не принижують тих, хто висловлює співчуття їхнім злидням.
— Не хвилюйся, хоробрий йомене. Його величність дізнається про все так, ніби він сам пообідав із тобою…
Коли жваву трапезу було скінчено, а столи прибрано, гостей посадили півколом просто на траві. І Річард із подивом виявив, що таких незрівнянних стрільців, як у Шервудському лісі, йому не доводилося зустрічати ніде. Останнім із лука по мішенях мав стріляти рудоволосий Вільям Ґемвел.
— Твоя постава й уміння володіти луком свідчать про те, що ти служив королю? — спитав Річард. — Давно?
— Так, Ваша святосте, — відповів Вільям, — я побував із військом короля Генріха в Аквітанії, Пуату[30], Арфлері[31], Еврі[32], Бове[33], Руані[34] та в багатьох інших місцях.
— Воно й видно, — Річард одвернувся, побоюючись, аби сакс ненароком не впізнав його, і весело поглянув на Робіна Гуда. — А скажи-но, йомене, твої люди готові показати, які вони в боротьбі без луків і мечів? Я хочу спробувати здолати кого-небудь із них!
Проте помірятися силою з лісовиками королю не довелося. Маленький Джон уже засукував рукави, готуючись до двобою, аж раптом на галяві з’явився сер Річард Рівнинний, який від самого ранку був у від’їзді. Окинувши пильним поглядом священнослужителя з міцними кулаками, що вже підіткнув поділ довгої ряси, лицар швидкою ходою попрямував до Робіна.
— Чи відомо тобі, хто цей абат? — стиха спитав він.
— Ні, а в чому річ? — відповів Робін, шкодуючи, що розвагу перервано.
— Перед тобою — його величність Річард Левове Серце, король Англії! — неголосно вигукнув лицар.
— То що, почнімо? — підійшов до них «абат».
Робін Гуд і сер Річард одночасно впали перед ним навколішки.
— Ваша величносте, — збентежено промовив отаман розбійників, — хай благословить Господь вашу відвагу і світлий розум! Тепер вам відомо, хто ми такі: вигнанці, змушені полишити домівки і поля своїх пращурів через жорстокість і несправедливі утиски. Прошу вас помилувати мене і моїх соратників!
— Підведися, Робіне Гуде, — нетерпляче звелів король, — ми не в тронній залі. І дай нарешті відповідь, будь ласкавий: із якої причини ти зі своїми лучниками прийшов мені на допомогу, коли я обложив Ноттінґемський замок?
31
33