Та все ж він знайшов у собі сили й мужність повернутися до побратимів. Із глухим хвилюванням Робін ступив на ту галявину, де гордовито височів Головний дуб і спала вічним сном його Меріон. Тут було порожньо, та тільки-но Робін приклав до вуст свій срібний ріжок і його звуки сповнили навколишній простір, як залунали радісні голоси, вітаючи ватажка лісовиків, — до нього поспішали Джон і Вільям, його вірні друзі.
Про нові звитяги вигнанця заговорила вся Англія, і заможним лордам Ноттінґемшира, Дербішира і Йоркшира довелося добряче розтрусити свої гаманці. Роки йшли, не приносячи особливих змін у долю шляхетного розбійника.
А невдовзі по тому, як було підписано Велику хартію вольностей[35], нав’язану невдатному королеві Джону бунтівними баронами, цей правитель особисто очолив військо, переслідуючи юного короля Шотландії, який був змушений крок за кроком відступати. Стежки війни знову привели короля Джона до Ноттінґема, і він вдерся в місто, сіючи навколо смерть і руїну.
Почувши про безчинства королівських військ, Робін став на захист злидарів, чиї будинки були розграбовано і спалено. Битися з добре навченою й озброєною армією йому та його поплічникам було не до снаги, попри те що загін Робіна вже налічував понад вісім сотень саксів. Утім, рішучість, відчайдушна хоробрість і знання місцевості були на боці лісовиків. Норманів знищували поодинці, заманюючи в пастки. Невеликі загони загарбників, що проходили Шервудським лісом або Менсфілдською долиною, просто зникали, наче їх вода змила. Робін Гуд узяв за правило переслідувати ворога завжди і всюди.
Лише щасливий випадок урятував від нашестя мирні маєтки сера Аллана Клера і сера Річарда Рівнинного — обидва замки стояли осторонь шляхів грабіжників, які не щадили й родовитих саксів. У замках загін Робіна завжди міг перепочити, залишити поранених, поповнити запаси харчів.
Тим часом король Джон дістався Единбурґа, але, не зумівши захопити короля Шотландії, попрямував у Дувр і віддав наказ своїм розпорошеним по всій країні загонам приєднатися до нього. Однак більшу частину цих загонів зупинили і знищили люди Робіна в Дербіширі та Йоркширі.
На щастя, незабаром король Джон, що увійшов в історію як найгірший із правителів Англії, помер, залишивши престол своєму малолітньому синові Генріху. А опікун спадкоємця, мудрий та обережний граф Пембрук, доклав чимало зусиль для того, щоби відновити мир у країні й полегшити життя простому люду...
Це все сталося, коли Робінові Гуду вже виповнилося п’ятдесят чотири роки. Сили його були підірвані нескінченними битвами, сутичками, суворим лісовим життям і невідступною тугою за Меріон. Лісовики неодноразово заставали свого отамана біля могили дружини, він стояв там навколішки, понуривши голову. Зрештою Робін поступився проханням Маленького Джона і вирушив до жіночого монастиря поблизу Шервудського лісу, що славився своїми черницями-цілительками.
У монастирі Робіна прийняли привітно. Ігуменя, оглянувши хворого, визнала за необхідне пустити йому кров. Затим привела його в порожню келію для паломників і вправно зробила все, що було потрібно, а потім наклала пов’язку і звеліла йому не підводитися з ложа. Дивна усмішка промайнула на вустах ігумені, щойно вона залишила келію, щільно причинивши по собі двері.
Жінка ця, дуже побожна, була небогою сера Гая Ґісборна, норманського лицаря, якому свого часу Робін відтяв голову. Навряд чи ігумені скромної обителі могла спасти гріховна думка про помсту, але абат Рамсей переконав її в тому, що, позбавивши Англійське королівство славетного розбійника, вона вчинить угодну Богові справу. І ледве Робін довірливо заснув, не здогадуючись, що замість надрізу на вені йому розітнули артерію, черниця нечутно повернулася і зняла з його руки пов’язку, яка стримувала кров.
Робін проспав до ранку, а розплющивши очі, збагнув, що неспроможний навіть підвестися. Він відчував страшенну слабкість, усе його ложе було залите кров’ю, а коли він переконався, що двері замкнуто і на поклик ніхто не приходить, усе зрозумів. Нелюдським зусиллям волі він змусив себе дістатися відчиненого вікна і з останніх сил просурмити в ріжок.
Маленький Джон, який провів цю ніч під монастирським муром, здригнувся, коли почув знайомий сигнал, і засвистів, закликаючи лісовиків, що зупинилися в сусідньому переліску:
35