Десь на десятий день мого життя на острові я зрозумів, що незабаром втрачу лік дням. Коли я сюди потрапив, було, пам’яталося, тридцяте вересня, період осіннього рівнодення.[4] Проте в цих широтах сонце стоїть просто над головою, і його висота над обрієм майже ніколи не змінюється. Вбивши великий дерев’яний стовп напроти того місця, куди викинуло нашу шлюпку, я вирізав на дощечці напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року» і прибив дощечку до стовпа. На стовпі я щодня робив карби: шість коротких, сьому, недільну, – довшу. Карби, що позначали перший день місяця, я робив іще довшими й глибшими. Тепер у мене був календар.
Набагато пізніше, розбираючи привезені мною з корабля скрині, я знайшов-таки серед них папір і чорнила. Циркулі, компаси, навігаційні прилади, підзорна труба, географічні мапи і книжки лежали на самісінькому дні. Окрім того, я тоді захопив і дещо з власного багажу: кілька книжок португальською мовою, зокрема й молитовник, зошити і прекрасно надруковану в Англії Біблію.
Розділ 13
Терпіння і праця
У нас на кораблі були дві кішки й собака.
Кішок я перевіз на берег іще на першому своєму плоті, а пес просто стрибнув у воду і поплив за мною. Протягом тривалих років він вірно служив мені та був добрим товаришем, дарував хвилини радості й замінював спілкування з людьми. Ми розуміли одне одного з напівпогляду, єдине, чого мені бракувало, так це те, що пес не міг розмовляти.
Я вирішив записувати все, що зі мною відбувалося, і всіляко заощаджував чорнила, хоча розумів, що з часом вони все одно закінчаться, а разом із ними настане край і моїм записам.
Час минав, і в мене не лишилося ниток, голки затупилися й зламались, одяг потріпався; попри великий запас різноманітних речей, мені багато чого не вистачало. У мене, наприклад, не було ні заступа, ні кирки; мені не було чим обробляти землю – а я розмірковував над тим, щоб зайнятися землеробством.
На те, щоб остаточно влаштуватися на острові, тримати в порядку мій склад і ще ґрунтовніше укріпити огорожу, знадобився майже рік. Найскладніша й найвиснажливіша робота полягала в тому, щоб нарубати в гаю грубезного суччя і молодих стовбурів, обтесати, розпилити, а потім дотягти до майданчика. Вбиваючи кілки огорожі, я спочатку використовував важке гілляччя, аж потім згадав, що в мене є залізна ломака, і порався набагато швидше. Проте особливо поспішати мені було нікуди. Покінчивши з частоколом і льохом та діставши надійний дах над головою, я почав частіше, ніж зазвичай, блукати островом, сподіваючись підстрелити якусь дичину. Саме тоді я й вирішив записувати в щоденник усе, що відбувалося зі мною…
Спочатку, ніби в бухгалтерській книзі, я перерахував усі негативні й позитивні боки свого нинішнього життя. Я неупереджено зіставив лихе й гарне, сумне й відрадне, погане й добре.
Я за примхою долі закинутий на незаселений острів, і в мене немає надії на порятунок.
Я відрізаний від світу, і мене мучить думка, чому це сталося саме зі мною.
Я позбавлений людського спілкування подібно до в’язня в одиночній камері та приречений на моральні страждання.
У мене мало одягу, незабаром він зноситься, і тоді мені не буде чим навіть прикрити своє тіло.
Я беззахисний перед нападом людей, звірів і перед усілякими природними лихами.
Мене нема кому втішити, мені ні з ким навіть поговорити.
Я не загинув, на відміну від моїх супутників, я – живий.
Той, хто врятував мене, єдиного з усіх, допоможе мені й у майбутньому.
Я не помер з голоду, знайшов у собі сили боротися й кинув виклик долі.
Я у відлюдному краю зі спекотним кліматом. Одяг мені потрібен, проте не настільки, наскільки його потребують у цивілізованому світі.
Мій острів виявився незаселеним, і я не бачив тут цілий рік жодного великого хижака й не пережив жодного лиха.
Це дуже гірко, але Господь створив диво, і я вдячно змирився зі своїм становищем.