Якби в цю мить луснули навпіл небеса і кригами почали падати на голову Фіскарошки, достоту менше б вразила така картина, ніж з’ява діда. Її бідне серце, як наполохана пострілом сорока, притьмом вирвалося із грудей і, йойкаючи, почало метатися над селом, волаючи про поміч. А далі, вже з підбитим крилом, серце знову шугонуло у груди, забилося десь у найглухіший куточок і лиш перелякано лупало перестрашеними очима. З усього того баба скрикнула і гепнулася посеред двору на сідницю.
— Я звідаю, що ти робиш у моєму дворі, ґаздине широкая? — гнівно перепитав дід.
— Мали би’сьте здоровлічко, сватику душевний, — почала оговтуватися баба… — Ми із Танкісткою ішли до цапа, а вона возьми та й забіжи у ваш двір.
Колихаючись, як суха лобода на вітрі, Фіскарошка встала і схопила Танкістку за роги.
— А що, твоя коза найнялася вже робити у безпеку?
— Чому ся, сватику, так смішкуєте? — спробувала і собі посміхнутися Фіскарошка.
— А що тогди твоїй козі винюхувати в моєму дворі? — аж почорнів зі злості дід.
— Видати, родню зачула, — почала хутко відкланюватися баба, тягнучи за роги на вулицю Танкістку.
— Родню зачула? — перепитав дід. — Та ти, кисла свербигуско, хочеш уповісти, же я цап?
І тут дід Наполійон скрутив носом, вдихнув повітря і глянув під ноги — по двору, вздовж хати, наче циганчата на пляжі, лежали розчепірені сухі жаби.
— А побили би тебе ясні громики! — аж заїкнувся від злості дід. — Та ти, босорканьо, серед білого дня мені ще й ворожиш…
Розгніваний, намірився ногою бабі в сідницю. Проте Фіскарошка, як підсмалений горобець, підпорхнула, і дід з усієї сили влупив чоботищем під хвіст козу Танкістку.
Неподалік нашого села була залізнична станція. Тут часто, особливо ночами, скаржачись на свою тяжку долю, заливалися плачами паровози. І так вони тужно, немов поранені слони, трубіли, що половина наших людей лишалася снів. Але як заревіла після удару Наполійона коза Танкістка, мабуть, усі паровози, разом узяті, так страшно верещали тільки раз — у день смерті дорогого нянька всіх няньків світу, товариша Сталіна. Вона мчала вулицею попереду Фіскарошки і так дико мекала, що навіть сільські пси з переляку позабивалися в буди.
Дід Наполійон таки щедро почастував Танкістку — від удару в неї під хвостом видуло гулю завбільшки з кулачище. Від побаченої травми, а ще більше — усвідомлення того, що дорога цімборашка Танкістка постраждала через неї, Фіскарошка ледь не зомліла. Обполіскуючи від пережитого стресу обличчя над канавою, вона простогнала:
— Всьо! Всьо! Наполійонові капут! Я на старого дябла найду управу.
Із цими войовничими гаслами Фіскарошка рушила до влади, вірніше, до сільради.
«Совєтська власть» саме стояла на порозі сільради, смалила папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево. Її, «совєтську власть», уже кілька років у нашому селі незмінно і дуже успішно презентував наймолодший бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат. Стрункий, міцно скроєний, майже двохметрового зросту, з аристократичним обличчям, хижуватим орлиним поглядом, він був гордістю нашого роду. Він був красенем і неперевершеним гангстером й авантюристом. До війни в Європі, мабуть, не було банку, в який би вуйко не міг проникнути і обчистити його, і казіно, де б він в азартних іграх не обшахраював невдах. А прозвали його Австрійським Піратом, бо саме в одному із нічних клубів Відня якась потерпіла графиня підбила більярдним києм нашому дорогому вуєчкові око.
Оповідали, що в ті роки Австрійський Пірат був героєм кримінальних хронік всієї європейської преси. Деякі газети потрапляли в село і ставали предметом неабиякої гордості для нашої колоритної сімейки. Баба, не в силах погамувати піднесення, кожному зустрічному тикала під ніс новинки із світлинами вуйка.
— Таким би ганьбитися, — пораз совістив Фіскарошку сват Наполійон.
— Не ганьбитися, а хвалитися, — відповідала баба. — Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і наш славний рід?
— Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого ходу, — підтверджував дід Наполійон.
— Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, — пророкувала Фіскарошка.
Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від істини. Як і ведеться, всі геніальні таланти рано чи пізно перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і нашого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрійський Пірат повернувся неспогадано додому, як казав, «малінько руки відмочити», і тут його сита доля втратила пильність і звела із красунею і блудницею Анцею Гатьошкою — тою самою, що згодом стане Джульєттою і Дездемоною для великомученика пана Фийси. Яке їхало, таке здибало: Пірат і Гатьошка за кількадень профітькали в мукачівських ресторанах гроші, а далі взялися чухати одне місце — що маємо чинити? Звісно, це питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викравши в якогось із мукачівських достойників автомобіль, вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» банк. Завбачливо поставивши машину у глухому провулку, блискавично й успішно провів фінансову операцію. Далі з повним мішком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати машина. Але…
О, громи небесні, машини на місці не виявилося. За той час, доки наші вуечко конфісковували гроші, безсовісні злодії свиснули його машину. На чому ж тепер добиратися до Мукачева, та ще й з мішком грошей?
Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний розсудок мого знаменитого родака — наближення кінця війни, наслідки багатоденного запою чи біоенергетика Анці Гатьошки. Але йому нічого ліпшого не дуркнуло в голову, як притьмом кинутися в поліцію і гнівно заявити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували і попросили показати документи на автомобіль. Це безвинне прохання, наче бочка льодяної води, вмить протверезило Пірата — від несподіванки в нього з рук випав мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, постелилися прямо до ніг поліціянта.
Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискавка — нарешті впольовано одного з найнебезпечніших кримінальних авторитетів Європи. Тішилися там коштовним в’язнем недовго: через кілька тижнів советські хлопаки, освобождаючи Ужгород, заодно освободили і Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко зробив руському капітану політичну заяву, що в душі він був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна. А ось чи займався тими не дуже гарними справами, за які упіймався? Так, він грабував, але тільки із чисто політичних мотивів — щоб підірвати економіку фашистських режимів і тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Руському капітанові не спало на гадку, як мій любий вуйко допомагав совєтському війську кувати перемогу в борделях, казино і нічних клубах, та бідному слідчому і не могло прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський Пірат умудрився так його напоїти, що того напівмертвого ледве витягли із-за столу. А вуйко вже наступного дня повернувся додому переможцем — на білому краденому автомобілі, із посвідкою звільненого з Ужгородської тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі зумів подати себе новій владі так, що став головою нашої сільської влади.
Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко в напливі одвертості щиро ділився з дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.
— Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі. Зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що і чорти кісток твоїх не визбирають. Сесе тобі, Мішку, не вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними[32] демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на білоє, що то чорноє, — мусиш уповісти, що то іще май чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє, — падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого білого в жизни не видів.
У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти з новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили. І в цій мові вуйка із владою першу скрипку грали бочки нашого знаменитого вина, а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого повертали до радості життя.