— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.
По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі. Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, ногами. Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об землю, але…
— Та ти, свинопасе короставий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець, вгостила стрийка пляшкою по тім’ю. Микула, немов бик, коли влуплять молотом у чоло, хитнув головою, і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи голубці.
— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! — заволала істерично стрийна Мікроба.
І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила величезну глиняну миску із галушками і насадила Фіс-карошці на голову — та вмить стала схожою на посуканого вояка. Баба, напихаючи рот галушками, — не пропадати ж добру, — хутко схопила зі столу варіху[45] і зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очунявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у рот голубця і почав належачки наливати собі сливовицю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши, як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, намагається випити, гепнув собою в кут і захлинувся гомеричним сміхом.
— Гойте, люди, ко має Богонька в серці, спасайте! Жеброта вбиває чесних комунішту! — верещала Чеська Мікроба, сидячи зверху на бабі Фіскарошці і луплячи бідачку друшляком по голові.
Моя золота баба спробувала скинути із себе супротивницю, проте як завсігди заплуталась у своїй широчезній сукні і тільки безпомічно дригала ногами. Моя Фіскарошка на цей раз уже достоту готувалася віддати Всевишньому душу й у своїй безмежній смиренності і великих чеснотах постати перед вратами вічності. Мужньо переносячи удари друшляком по голові, бабина свідомість працювала навдивовиж чітко і ясно: «Нині велике свято. А той челядник, який у тяжких муках загине на свято, точно потрапить у рай», — із умиротворенням думала моя дорога баба, прощаючись найперше, звісно, зі мною. Проте саме я не дав Фіскарошчиній душі здійснити подорож до врат вічності. Побачивши, що баба дригає ногами все рідше, а Мікроба запалюється чим далі — все більше, я схопив Чеську заразу за волосся і щосили потягнув із великомучениці. При цьому пригостив Мікробу ще й глечиком по хребтянці. Та вмить забула за Фіскарошку, блискавично вихопила з-під шафи кирзового чобота і втеліжила мене межи очі. І сам дивуюся, як ті стовпи вогню, що вирвалися з моїх зіниць, не спалили хату дорогих родаків, а кров, що хлинула із носа, не потопила «істинних комунішту», фена би їх з’їла!
Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і щасливі повертаємося горбами із гостини додому — баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала — вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що — пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі буйні ґазди. «Иппен’ми в гузиці», — весь час повторює Фіскарошка. Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс. Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.
— Сесе, Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити тя хотіла, — каже жалісливо дід.
Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:
— Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!
— Марько, на чім слово, то й готово. Нараз купуємо, — підняв кулак дід.
— Айбо такого великого, як теля!
— Ні, Марько, такого великого, як бика!
— А на яку біду вам такого псища? — не витерплюю я.
— Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них, і він їх з’їсть, — рішуче мовила баба.
— Так, Марько, так! — загорівся лютим вогнем дід. — Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!».
Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.
— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила. — Не бійся, пити будемо не з нашої.
«Наша» — це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла з-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки злинити зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не відгадає.
— Сідаймо, Мішку, мало погостимося, — щиро запросила баба, — і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки вже з того боку.
Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста.
— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемелють усю добрятину.
— Птфі, дитинко, на тому би сталося, — сплюнула Фіскарошка. — Ми што не ґазди собі. Поріжеме завтра всі кури, виб’ємо зайців.
— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.
— Я напечу білого хліба — такого, як гори, і будемо гоститися, — заявила баба. — Мішку, бери пий!
Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали.
— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.
— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.
І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…».
Гіп! Гоп! Фириги — не мириги…
Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.
— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої.
Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:
— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші[46]! А в нас пес, як біка, як віл…
Соломон так розпалився, що вже й віршами заговорив у гнівачці.
— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати. Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.
— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра, — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон, — я точно так, як твоя головка, думаю. Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!». І най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок.
У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:
— Но, Мішку, за такий танець типир я мушу тя погостити із своєї, — ледве дихаючи од увиванців, сказала.
Випили.
— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки.
— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане. Сесе тому, що в нашої родини дуже добрі серця. Наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі хрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.
— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди. Грішні такі, що й не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.