— Се тому, бо за пташок Богонько журиться, — мовив дід повчально. — Він би й за нас більше дбав, коли б ми не жерли один другого.
— Фрасову вам каріку, закляті комунішти! Ану киш! — рявкнула баба на горобців, вискочивши із хати. — Не сіяти, не жати — лем по деревах мітингувати і чужоє жрати! Вошливі комунішти!
Горобці фітькнули на розквітлу черешню й на весь голос, цвірінькаючи, почали сміятися із Фіскарошки. Баба тим часом винесла тарілку із соленою тюлькою, півхлібини, чвертку і поставила перед дідом і вчителем.
— Пане Фийсо, малінько задобріться комсомольцями, — показала на тюльку.
— Йой, Марько, міркуйте, што говорите, — застеріг пошепки пан учитель. — Горобців називаєте, перепрошую, комуніштами, солену тюльку, перебачаюся — комсомольцями. На мою веру, хтось учує — поплентаєтесь ви за своїм язиком до Сибіру.
— Най мені свиснуть в єдно місце, перебачаюся, пане учителю, — відповіла баба. — А што, неправда? Кругом совєти, комсомольці, комунішти, а жерти — нішто!
Помітивши мене, баба зайойкала й почала допитуватись, де валандався цілий день? Їй од жури вже миші на голові почали плодитися. Я хотів не про все, а тільки дещо розказати, але раптом відчув: слова, що підпливали до вуст, завмерли у грудях, і я наче онімів. Далі якась незрима сила почала гамувати не те що мову, а й думки. Вмить страшна слабкість опанувала мною. Ледве доволікся до хати й знеможено опустився на поріг.
— Ти не чуєш, што звідаю, де швендявся цілий день? — вкотре запитувала баба.
— Де швендявся, там уже мене немає, — тільки й спромігся відповісти і притулився щокою до одвірка.
Дід, кинувши до рота останнього соленого «комсомольця», смачно чмокнув, задер голову і почав мріяти:
— Но, пане Фийсо, малінько рота засолили, гертанку промочили, а тепер би чогось і поїсти. Скажеме так, печену курку у смажених крумплях.
— А ще би свіжобуженого м’ясця, — додав пан Фийса.
— І варених реберець із молодого поросяти, натертих часничком, — підлив дід Соломон.
— А я би ще крабів і омарів до цього. Божіньку, як їх готували у будапештських ресторанах, — ковтнув смачний спогад пан Фийса.
— А на солодке — торт по-віденськи, гарячий чоколад і кремовоє мороженоє, — мрійливо всміхнувся дід Соломон.
Баба Фіскарошка слухала-слухала цей дует божевільних, косячи на них нерозуміючим поглядом, а далі як гаркне:
— У вас што, чібіси[82] збісні, діряві желудки! Тутки випити нізашто, а ви, закляття биму, жерете, жерете і не можете остановитися!
— А ти, Марько, не ганьбися, — мовив ласкаво дід. — Присоєденяйся до нас і тоже їж собі смакоту на здоровлічко.
Баба розвела руками, наче щойно випадково випустила з рук птаху-щастя, і з гіркотою запитала учителя:
— Пане Фийсо, ви учений чоловік. Скажіть мені, чом ми такі жебраки?
— Знаєте, Марько, сесе довга шторія, — поправив клебаню[83] пан Фийса. — Але я постараюся вам розповісти дуже коротко. Є народи, які мають спільний космічеський розум. Но сесе, приміром, євреї, японці, німці, французи. Люди сих національностей, де би не були, на якій землі би не жили, они все думають лем про свою державу, свій народ, свою культуру, звичаї. І тому їм у всьому помагає Богонько! А от ми належиме до тих людей, які вічно межи собою щось ділять, гризуться, а спільне мають лем єдно — велику глупость.
— О, пане Фийсо, я з вами абсолютно не согласен! — запротестував дідо Соломон.
— Но та я вас уважно слухаю, Мішку, — підняв зацікавлено голову пан Фийса.
— Діло в тому, што всі вмісті ми, може бути, малінько і дурнуваті. Айбо каждий сам по собі, окремо взятий — дуже і дуже розумний! От сього в других народів не було і не наблюдається, — підняв повчально вказівного пальця дід Соломон.
Саме на ці слова вийшов на небо Богонько, щоб запустити на ніч сонце у свою світлицю. Почувши роздуми діда Соломона про те, які ми каждий сам по собі великі мудреці, Всевишній почесав себе по потилиці, тихо усміхнувся і промовив сам до себе:
— Якщо на цій грішній землі ще не перевелися такі філозофи, то сей народ має велике майбутнє!
І покотив Богонько у світлицю свою сонце. Його останні промені рясно посипались у долину Святого Івана. Вмить у Кривуліні мільярдами смарагдів замерехкотіли-заіскрились води. То у хвилях ріки цвіли слова молитов монахинь, які саме о цій порі щовечора ставали на коліна над водами ріки біля монастиря.
Раптом над головою наче хтось зітхнув і почувся якийсь радісний шелест. Це із вечірніх небес опускалися зграйки білих крилатих чоловічків — крихітні анголята знову летіли прикрашувати сни сільських немовлят.
Богонько останній раз глянув на наші Небесі — тут усе було тихо й мирно.
— Но, раз спокійно на Небесі, — мовив про себе Богонько, — то і я можу спокійно йти собі спочивати.
Завершувався ще один Божий день на Землі.
ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ
По оба боки Ловачки
Минала вже десята година дня, а надворі все ще стояла така густа темінь, що її можна було відчути навіть на дотик. Це була й не темрява, а страх, який щільно спеленав земні й небесні простори.
По людських обійстях рвалася у хлівах із прив’язі худоба і несамовито ревіла. Моторошно, наче за тисячами мерців, завивали по дворах собаки, а по лісах — вовки.
Зо страху і невідомості люди по хатах били перед іконами пристрасно поклони, покладаючись тільки на милість Божу.
Відтак небеса неспогадано прозріли бузково-голубим сяйвом. І на сході, замість сонця, спливло велетенське живе око. Воно розплющилось на всю широчінь східного неба і пильно почало обдивляти простори земні. І в кожної живої істоти вмить з’явилось таке відчуття, ніби Небесне Око дивиться саме на неї. І не просто споглядає, а проникає у внутрішній світ, зазирає в кожну шпаринку свідомості, перечитує пильно думки, уважно переглядає спогади, намагаючись вивідати щось найсокровенніше, в кожній людині. Як потім зізнавалися люди, одних охоплював панічний страх, інших — невимовна радість, окремі впадали у глибоку печаль і безнадію, а декотрі завмирали в передчутті з’явлення Великого Месії, що має раз і назавжди позбавити людство вічних страждань — хвороб, голоду і жаху смерті, а наш народ від бездарних вождів і правителів.
Все завмерло і скрижаніло перед живим Оком Небесним. Час, очевидно, зупинився, бо стрілки на всіх годинниках завмерли, і жоден механізм відтак більше ніколи не завівся.
Та ось із мукачівського військового аеродрому, наче ошалілі джмелі перед грозою, знялися два винищувачі і стрімко полетіли на схід, намагаючись сягнути зіниці Ока Небесного. Тільки-но літаки шугонули через гору Ловачку, із Ока Небесного майнув тоненький, завтовшки з голку, блискучий промінь. Почувся лункий тріск, літаки вмить розлетілися на половинки. Пілоти якимось дивом встигли катапультуватися, і через хвилинку над Мукачевим одцвілими кульбабами безпорадно зависли парашути. Одна із палаючих половинок літака, сердито завиваючи, з усього розмаху бехнулась прямісінько в районний комітет партії.
Щойно літаки впали на землю, як у глибині Небесного Ока з’явилась невимовна печаль, а далі на цілий східний небокрай спливла червона сльоза. Одні бачили її у формі серця, а інші — у подобі людського обличчя, пройнятого невимовним стражданням. І в цю ж мить у Долині Святого Івана почувся тихий спів. Спершу він був схожий на далекий плач заблукалого в осінніх лісах вітру. Далі ніби затужила скрипка, в її голос вплелась могутня мелодія церковного органу. Несміливо, немов цвіркуни, озвалися цимбали. До них долучились сопілки, впевнено залунали дзвони. І вже за якусь мить, пронизуючи всьому живому кістки, по Дунайській рівнині звучала, схожа на сяйво космічного безмежжя, пісня.
Це у Долині Святого Івана починало свій політ співоче каміння. Десятками, а подеколи і сотнями літ воно, акуратно складене в невеличку гірку, дрімало собі десь у куточку долини. Але приходив час — і каміння в одну мить знімалось у повітря. Якусь хвильку застигало над землею, а далі зграєю починало перелітати з одного кінця долини в інший. Кожен камінь видавав у польоті свою неповторну мелодію, з яких врешті-решт і творилася врочиста небесна симфонія. Піднесено-тривожна і неймовірно ніжна музика, немов води повені, огортала навколишні гори і долини, будячи в людях відчуття польоту і світлий сум за ними і навіки втраченими райськими часами.