— А ти, дорогий Митрику, часом не пам’ятаєш там того… змій там не участвував?
— О, так, так, — знову втеліжив себе в чоло. — Я й забув сказати, Єва не слухала старого Мічуріна й продовжала далше красти усякі там файтові[19] яблука. І тогди совєтскому садоводови сесе надоїло, і він поставив сторожити свої дорогі яблука великого змія. Але Єва вічно ходила зовсім гола, то, видати, сим спокусила змія і крала далше яблука.
— Солодкий Митрику, — аж хапався за живіт пан інспектор. — А як ти думаєш, яким способом Єва спокусила змія?
— Та я хіба знаву? — на мить напружився. — Видати, як Анця Гатьошка нашого пана Фийсу. Я раз видів, як пан учитель лежали, неборятко, п’яні, як кендіюв гусак, у кендерици, а Гатьошка сиділа на панові Фийсі і трясла перед їх тварьов голими цицьками, ганьбила би ся…
Цей спершу страшний пан інспектор чимдалі любився мені все більше. І я тепер готовий був йому відкрити найпотаємніші закапелки своєї щирої душі. Він хоч і помирав від сміху, але не пам’ятаю, аби хоч одна душа у світі колись дивилась на мене такими люблячими очима. Натомість мій учитель то льодянів, то горів хижим вогнем, і коли я сповістив про Анцю Гатьошку, вибухнув:
— На мою душу, на мою душу… пане інспекторе, я вб’ю сесю сатану! — рвонувся з місця і вліпив кулаком у напрямку моєї багатостраждальної потилиці.
За шкільні роки у мене виробилася блискавична реакція на вчительські підступи. І я, звісно, притьмом нагнувся — пан Фийса влупили по парті. Та репнула, і шмат деревини полетів аж до вікна. Крутячись на одній нозі, бідний Фийса завив від болю. Я ж миттєво підбіг до пана інспектора, сховався за його спиною і пожалівся:
— Видите, пане інспекторе, він ще й б’ється.
— Іштване, я Вас умоляю, спадьте на ласку, дайте мені його дослухати, — благав, заїкаючись від сміху, інспектор. — Най уже договорить. Я ще в житті не мав такої втіхи…
Гамуючи гнів і біль, пан Фийса покірно сів за парту, проте я вже не наважувався відступити від свого захисника.
— Митрику, — раптом із якимось щастям звернувся до мене пан інспектор. — А як ти думаєш, золота дитино, чому Єві вдалося спокусити змія?
— Видати… видати… видати… партійна й комсомольська організація не проводила із змієм ідейно-воспитательної роботи, — зопалу втнув я. — Туди треба було направити нашого партійного секретаря, криволабого Гебельса — тот би за айн момент із сатани зробив жілізного комунішта…
— О, марішко зелена! — схопився за голову пан Фийса. — Ви, пане інспекторе, точно гострите лаби на Сибір!
Тут пан Фийса приліпився до вуха пана Годі й, водячи надовкола перестрашеними пульками[20], почав про щось пристрасно молотити. Втім, я достеменно знав, про що наш підступний сусід теліпає міському панові.
…Це трапилося зі мною ще в першому класі. Починався березень. Погода видалась, як циганський міх — з одного кінця немилосердно сипало снігом, з другого — пронизливо віяло, текло, пекло, щипало. Проте це не завадило мені по дорозі до школи здибати таки кількох псів і добряче подратувати їх кілком. А наостанок ще й влапив барана, що мав нещастя вигулькнути з обійстя голови Гербіцида, осідлав його і стрімголов поскакав на ньому. Звісна річ, я мало того, що, як завжди, запізнився до школи, а й явився до школи забрьоханий з ніг до голови, як молодий чорт із хащі. Без стуку привідкрив двері, зайшов у клас… і вражено зупинився.
Наша вчителька Октябріна Леопольдівна сиділа за столом, запустила пазурі у волосся і, похитуючи головою, істерично завивала. Мої ж колеги по науці, тобто сільські пуцвіріньки і босяки, сиділи по вуха за партами і теж собі, посморкуючи, тихо скиглили.
Чесно зізнатись, наскільки я не був натурою залізною й завжди філософськи налаштованою, побачене добряче здивувало і насторожило. Я стояв на порозі перед класом, як блудний син перед вітцем, винувато втупився у підлогу й не знав, що чинити. І тут допомогла Октябріна Леопольдівна.
— Ти… ти… Герострате (яких тільки призвиськ мені не вішали, але таке співуче і екзотичне почув уперше). Ти кровопієць народний, знамення всіх чєловєчеських пароків, — верещала, захлинаючись од плачу. — Как ти посмів сєгодня опоздать?
— А ниська хіба што — великий празник? — запитав я наївно.
Від мого щирого зацікавлення Октябріну Леопольдівну ледь не вдарила фрасова каріка[21].
— От дєткі… такі… такі, как етот будущий імперіаліст, довелі отца до смерті! — заверещала вчителька.
«Ого-го, — подумав я — тут щось не те, що мете… Тутки мені неправоє-водяноє пахне…»
Зібравшись міцно у жменю, про всяк випадок поспішив запевнити учительку:
— Даю вам слово, паніко вчителько, я ниськи ще нікого не вбив.
— Як? А ти разве не чув, што умер отец? — істерично заломила руки Октябріна.
Отут я вже геть розгубився: Герострат… будущий імперіаліст… Ого-го!.. та ще й помер батько… Як це помер? Вранці в мене з ним, моїм няньком, була невеличка придибенція, так би мовити — конфлікт.
Звечора няньо наказав себе збудити. Та як не намагалась баба Фіскарошка на зорі зігнати його з постелі, він щось мурконів, а далі хропів ще смачніше.
— Почекайте лем, бабо, я ать-два! — запропонував хутко свою поміч.
Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграшкового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері передньої хати, де спав нянько, пустив мацура і щосили смикнув його за хвіст.
Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся через усю хату під нянькове ліжко, тягнучи за собою гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим, хату наче водномить пролетіла кульова блискавка й рвонула протитанкова граната!
— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може! Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній білизні, перекидуючи в сінях горшки, рвонув надвір. Тут, правда, потрапив у березневу заметіль й потроху оговтався. А коли очуняв повністю, то й вчинив сімейну розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками по хребтянці й потилиці, що я зігнувся у підкову.
Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, відразу надулося, як торомба, і ще й досі пече-пашить, немов гірка мадярська поприга.
«Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так налякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи, задер ноги і спустив дух?» — здавили сльози горло, і гарячі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову, тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — в цьому переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не настільки, щоб його кончину так сердешно оплакувала Октябріна Леопольдівна, а поготів — мої класні цімборове. І цей сумнів мене змусив запротестувати.
— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив діловито я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоровий, як бугай, найся не приказує. О, позирайте — і я для підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс надуте вухо. — Так ня луснув, злий шелюх[22], аж ворони мені з носа вилетіли…
Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія[23], кинулася в куток, схопила замашну палицю і вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а вже з очей сипанули величезним роєм джмелі.
— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.
«А-а-а-а, но та це друге діло», — подумав полегшено я. Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої потовчені вуха.
Доля і далі продовжувала зі мною зле жартувати. Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкільний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми вже стояли: учні з одного боку стіни, вчителі — навпроти — біля вікон. Більшість учителів — із місцевих, ще з часів татічка Масарика. По всьому видно, вони не вельми переймалися кончиною великого батька. Їм, бачилося, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Сталін, принц Фердинанд чи дідько лисий — аби лиш ніхто не заважав працювати й не морочив голови. А ось молодими педагогами направду теліпало. Стояли опухлі від сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких я подумки зарахував і себе. Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув: