На цей раз, щоб задобрити халвою свою ганьбу і вгамувати «принуждающу женщину», в експедицію за яйцями я відправився до нанашки Кутузовки. Була обідня перерва, погідний день усіх вигнав у поле, і я вельми легко добувся на сіновал, де гніздились і неслися кури. Я, певне, володів якоюсь магією, бо кури, угледівши мене біля гнізд, миттєво німіли і кам’яніли — ні звуку, ні шелеху. Але на цей раз сталося щось неймовірне: видно, всю свою магію я витратив на «принужденіє женщини», бо чари на несучок вже не діяли, і курина громадськість влаштувала протестну акцію.
Першою обурилась жовто-ряба курка. Щойно я засунув руку в її гніздо, вона різко підскочила з місця, вистрибнула на перекладину і голосно почала розвінчувати мої злодійські діяння.
— Ти що — дурна? — мовив я, спокійно кладучи яйця в торбу. — Я ж не кожного дня краду. Сьогодні від вас трохи візьму, завтра інших відвідаю. А потім: я ж не все вигрібаю, а лиш стільки, скільки мені потрібно, — чомусь і далі виправдовувався я.
Праведний гнів жовто-рябої колеги підтримав величезний чорний півень, разюче схожий на есесівця. Він дивився на мене гостро і нещадно, немов на підстреленого партизана, і щось суворо белькотів.
Невеличка ряба курка почала притакувати есесівцю на закарпатському діалекті і весь час дивилась на мене таким поглядом, як податковий інспектор на того, хто прийшов повідомити про своє банкрутство. Найвередливішою виявилась біла несучка. Вона ізсампочатку, тільки-но вліз на хлів, почала на чистій літературній мадярській мові читати мені про мораль. Вона доводила, що красти чужі яйця — не тільки кримінальний злочин, а й неспасенний гріх. При цьому постійно сверлила мене такими холодними і ненависними очищами, що я цілий тиждень мав таке відчуття, ніби по мені повзають слимаки.
…— Ну що, приніс? — запитала звичним тоном Маня наступного дня на пасовищі. І зміряла мене таким зневажливим поглядом, наче я з’явився в роздертих штанах.
— Аякже, приніс, — простягнув їй пакунок із халвою, який виміняв за багатостраждальні яйця в крамниці.
Маня із підозрою, обережно, наче сапер міну-сюрприз, почала розгортати презент і, виявивши, що не брешу, перейшла на діловий тон:
— А хіба тут є ціле кіло? — почала виважувати то лівою, то правою рукою.
— Збігай у магазин до Пітя, хай зважить, — щиро порадив я.
Ага, чого ще захотіла бумбачка торомбата. Аби за яйця, облиті курячими слізьми, і перенесені душевні травми в курнику, я тобі до міліграма все виклав. Звісна річ, половину халви я з’їв і тепер сподівався на Манине милосердя — ачей якусь дещицю вділить і мені. Надії на Манине людинолюбство виявились марними — за якусь хвилину-дві ця бочка без денця смачно все зжерла і не подавилась. Далі витерла рукавом жирні від солодощів губища і цісарським тоном наказала:
— Но, тепер можеш ще цюлювати, — і підняла догори рота.
— Що? Що? — отетеріло запитав я.
— Кажу тобі ясно, можеш мене тепер ще цюлювати!
— Слухай, торомбаньо нечесана, я здуру тебе случай-но цмокнув, то мусів іти яйця красти, аби відкупитись. А попробую ще раз, прийдеться іти по чужих хлівах вже за свинями і коровами! Не пішла би ти, небого, за Дунай воші пасти, — порадив сердечно знахабнілій любасці-самозванці.
— Ой, як перепудився, — скривила торомби Маня. — Не бійся, не злото-срібло прошу, а якоїсь там чоколяди. Ну хоть півкіло. І цюлюй собі на здоровлічко.
— Ого-го-го! Та за півкіло чоколяди я на цариці женюся, а не твої слюняві торомби облизувати! — вигукнув самовпевнено я.
— А вот і не женишся!
— Чому?
— А тому, що коли не принесеш мені чоколяди, то я розкажу нянькові і мамці, що ти мене не лем цюлював, а й лапав за секретні женські місця, — оголосила вирок Маня.
О, небесики святі і гріхи земні! Про що мала відьма деренькотить? Я змалку начувся чимало масних і солоних примовок про жіночі шури-мури. Але ще й про якісь «секретні женські місця»… Це вже було навіть понад мою бурхливу уяву. В очах у мене геть потьмяніло, а в голові стало гаряче, наче у молодого бичка, коли з розгону влупить лобом у залізні ворота колгозної ферми. То ж тільки подумати, лапав за «секретні женські місця». Але ж де ті місця находяться? Не встиг я отямитись від цього страшного повідомлення, як Маня ошелешила вдруге:
— Ти довго не мудруй, якщо не купиш чоколяду — я ще і в школі всім розкажу, що ти е вообще страшний вредитель женщин.
Ну ти диви! У неї всі колеса на возі повідлітали. Треба ж до такого додуматися, «страшний вредитель женщин». Це ж гірше за «враг народу»! Розстріл на місці — без суду і слідства. О, тут мені вже стало не до мудрячок і женитьби на цариці. Тепер я вже ладен був і жабу цілувати й шоколадом обсипати, аби лиш змити із себе тяжкі гріхи за лапання по «бабських секретах» і «женщиновредительство». Якимось термоядерним потом обдало мене й пекуче пронизало кожну клітину. Господіньку солодкий, що зі мною буде? І тут раптом у мені прокинулись противні бунтарські гени нашого роду і рішуче запротестували: пошли ти, дурний Митре, цю малу блудницю в гузицю і свищи на все!
Це я одразу і зробив. Не забарилась і Манина відповідь.
…Наступного дня — а була це неділя — дідо Соломон і наш вірний сусіда пан учитель Фийса сиділи на призьбі і, про щось мудруючи, очікувально-благальними поглядами позиркували на бабу Фіскарошку, чи не роздобриться вона хоча б на чвертку сливовиці. Я сидів під хлівом і примірював відремонтоване колесо до возика. Коли раптом глянув — із долини, тягнучи за собою отару кучерявої пилюки, мчала полуторка Маниного батька.
— Гебельс їде до нас! — вихопилось у мене зі страху.
На моїх це подіяло, наче засторога про татарську навалу. Пан Фийса притьмом зірвався з місця, як сполошений заєць з-під куща, метнув собою за хлів, а далі молодим лошаком полетів через сад і розчинився в гущавині під Ловачкою. Дід Соломон згадав, що йому над рано снилось щось вельми пророче, але хтось помішав, і тепер прудко побіг у хату додивлюватись біля рідної печі останню серію свого сну. Я закрутився, немов повітруля, на місці і, не придумавши нічого мудрішого, навіжено вилетів на хлів, з нього стрибнув на грушу, видряпався на сам вершок і принишк у густому межигіллі серед воронячих гнізд. Одна баба Фіскарошка не втратила бойового духу. Зустрічала ворожу навалу біля воріт, тримаючи під руками на всяк випадок вила. Першим із машини вилетів Гебельс, за ним директор школи на прізвисько Сусанін.
— Де сатана рогата? — запитав Гебельс.
— У пеклі, — спокійно відповіла баба. — Всяка нечисть ізиді в пекло.
— Товариш секретар питають про вашого онука Митра, — поправив директор.
— А, Митро? — розвела руками баба. — Та глядайте, неділя. Десь гуляє, а може, і до церкви пішов.
— О, Єзус, того ще лем у церкві не було, — аж простогнав директор.
— Ви не тягніть коноплі, а кажіть — што сталося? — твердо глянула на гостей Фіскарошка.
— Ваш збийвіч збиткувався над моєю дівкою! — аж підскочив Гебельс.
— Як збиткувався?
— Ви не знаєте як — штурхав, тягав за волосся, обзивався, — повідомив секретар.
— То вже витерпіти не можна, що той шкодливий гунцут чинить, — підтакнув директор.
— І сесе все? — запитала баба.
— А ще треба більше? — поцікавився Гебельс.