Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць і доповз до краю канави. Унизу, в теплій вечоровій воді, цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.
— Та… та… та… то там, унизу, пане інспекторе, місяць, — сповістив пан Фийса.
— Но, до фени, всьо розумію, але як ми умудрилися забратися так високо в небо, що й сам місяць уже під нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік здивовано Годя.
— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська[24] лупина! — гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під твердим керувництвом родної партії і совєтського уряду не лем на місяць, а щи й на самоє сонце уліземо, — підняв руку вверх пан Фийса й почав комусь невідомому грозити…
Ворота райдуги
— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови[25]… Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові наче покійника відспівують.
— Так, так, моя солодинька. Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.
Баба Фіскарошка нищівним поглядом зміряла його і, простягнувши руку в потаємний куток за шафу, мовить:
— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса. Доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть «дякую» забули сказати.
Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин, і Фіскарошка міниться, в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка[26], і вуста осяває блаженна усмішка.
— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, — погладила себе масно по грудях.
— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.
Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.
Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив — це було неперевершене мистецтво. Фіскарошчині дулі — залежно від того, кому їх дарує, — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба. А залежно від настрою — набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля мала лице то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє. Та коли Фіскарошка займалася вогнем праведного гніву, — дуля злітала хижаком і ставала викапаним дідом Наполійоном. Так і тепер.
— Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш у писок, — заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.
Талант пекти такі смачні й оригінальні дулі, або, як казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано відкрився із-за дещо неординарних обставин.
Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прізвисько Іван Сусанін увів у моду напередодні революційних свят урочисто проводити день відкритих дверей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколишніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, а після уроків гарно веселилися. Бувало, що після відкритого дня деяких сіячів мудрого виносили на руках через двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи капусти. Перед одним таким днем відкритих дверей до нас забіг пан Фийса. Маючи вже не вельми веселий досвід моєї феноменальної властивості відкривати скарбницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестрашений і спітнілий, він підняв молитовно складені руки і почав плутано благати.
— Кедвешні[27] мої Марько і Мішку. Самі знаєте, я ніколи не чинив вам зла. Я дуже тяжко вивчав усіх ваших дітей. Хто перший — Богонько і сусіда! Я ваш сусіда. І коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не посилайте завтра у школу вашого Митрика.
Після такого роз’яснення вчителя баба зі страху за пана Фийсу аж заплакала, а ввечері суворо мовила:
— Завтра, Митре, у школу на цей день відкритих дверей не підеш!
— А чому? — похопився я.
— Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної голови ще й те, що маєш, збісняку недороблений! — гаркнули в унісон бабі мої дорогі нянько.
О, сили небесні! Я й сам собі думав, що назавтра мене й танками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним братом Піштою залізно домовились, що завтрашній день відкритих дверей пересидимо в кукурудзі: я вже й гральні карти підготував, і цигарки придбав за крадені яйця. Але! О, сили небесні! Як тільки-но баба мовила, що я узавтра в школі небажана персона, як мені дико захотілось до школи. Миттєво з’явилося таке відчуття, ніби узавтра в школі будуть всім ділити золотий скарб, а мене, який найбільше зробив для того, щоб цей скарб добути, захотіли зловісно ошукати, як нетямущого невігласа. І я вже в постелі запалився таким гнівом, що й не відаю, як перина наді мною не спалахнула.
Гнівачка помалу змінилася на великий жаль. І тепер у мене з’явилось таке відчуття, ніби завтра у школі всім одчиняться двері до раю, а я, найбільший великомученик, лишуся і далі страждати тут, на грішній землі. Я не втерпів і заплакав. Мене охопили такі невимовні жалі, що навіть у сні плакав. Коли прокинувся, вся подушка була мокра, а я весь опухлий, наче з бджолами у вулику спав. Звісно, прокинувся я з твердим наміром: щоб мене танками тримали вдома, все одно до школи піду. Нема дурних!
Нікому не треба знати подробиць, тих шоку і жаху, які охопили мою рідню, коли почули, що я вирішив іти до школи, навіть якби з неба вила впереміш із циганськими дітьми падали. Мене пробували пов’язати і заперти у хлівець до свиней, проте я рішуче пообіцяв родакам, коли вдадуться до насильства, я той хлів пущу вогнем, а все сімейство — з торбою по світу. Усі знали, що я своїх слів на вітер не кидаю і перечити мені марно.
Аби хоч трішки пом’якшити свою вину перед паном Фийсою, баба Фіскарошка сунула мені у торбу півлітру самогонки.
— Якщо трафиться якась біда, ти нараз сунь пляшку панам, — напучувала, проводжаючи мене з таким трагічним виглядом, наче йду на войну, — бо ще, дитино, ніхто не змайстрував тих дверей, щоб їх пляшкою не одчинили.
— Не буду давати сесю вонючу паленку нікому, — пручався я.
— Не будь дурний, Митьку.
У житті я бачив білий колір різних відтінків — від заспокійливо-помірного до сліпучо-яскравого, проте такої неприродньо-страшної білизни, якою взявся пан Фийса, коли побачив мене у дверях класу, ніколи — ні до тих пір, ані після — не видів. Його сиве волосся якось аж почало ворушитися й іскрити, обличчя зблідло як крейда, і навіть вічно червоний ніс почав цвісти білою памороззю…
На щастя, в класі ще нікого з перевіряльників не було.
— А тебе, мальфуне таркастий, яка нечиста сила принесла? — простогнав учитель, цорконячи зубами.
— Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь. Коли не ходжу до школи — біда, а раз у житті прийшов сам — то вп’ять біда, — ображено закопилив губи я.
— А што… А што, ті… з’їли би їх воші… баба із дідом… не казали, што ниськи тобі до школи не треба?
— А што дідо із бабою… загнали вам паленки, — я вийняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.
Мої «колеги» за партами почали хіхікати.
Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страшні різнополярні сили почали шматувати його і так неопохмелену душу: вигнати — не вигнати, взяти пляшку — не взяти. Учитель аж боляче застогнав, але в цю мить у коридорі почулися веселі голоси — до нас ішли гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, засунув її в потаємний схрон під столом і випалив:
— Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.
Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома гостями — двома жінками і чоловіком.
— Дорогі учні, — солодко зацвірінькав Сусанін. — Сьогодні до нашої школи завітала велика група вчителів із всього району. Вони дуже бажають побачити один день життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.