Воїни побачили княгиню і рушили до неї. А біля брами — вир людський. Гамірно, голоси сплітаються, і радісний сміх перекочується у натовпі, Росько йде поруч з тисяцьким. Той тримає руку на його плечі, інколи спотикається і важко навалюється на хлопця.
Кияни вклоняються Перегуді, величають його богатирем усіх руських земель. Про хлопця, який крокує поруч з ним, перепитують один одного. Хтось упізнає огнищанина і голосно сповіщає:
— Це той отрок, що пробіг уночі печенізьке кочовище і привів дружину Претича нам на поміч!..
— Він порятував нас від загину…
— Нехай княгиня обдарує його!..
Росько схоплює ці слова, і гордість переповнює його груди. Ніяковів і поглядав спідлоба. Зустрічав вдячні погляди, а сам так хотів відшукати у натовпі знайоме обличчя. Щоразу, коли дівочий погляд падав на нього, серце шалено вигупувало в грудях…
Тисяцький зупинився перед володаркою, мовчки схилив голову.
Тихо промовила княгиня:
— Дяка і шана тобі, Перегудя, від мене і мого сина, князя київського Святослава, за те, що порятував чада його, а моїх онуків… І тобі, дружино вірна, і тобі, отроче з огнищанського роду, моє ласкаве слово…
Кинула погляд знову туди, де була хмара куряви, але вітер уже розвіяв її. Ольга вдоволено кивнула своїм думкам, повернулася й пішла в град. Слідом вливалися широким гомінливим потоком київський люд, дружинники. Росько теж подався за ними, похнюплений і засмучений, бо ніде не міг знайти своєї Літани. Розпач і туга охоплювали його від думки, що, може, її у граді зовсім немає, що уже ніколи не зустрінеться з нею. Не знатиме навіть, куди йти і де її шукати. Якою ж стежкою пішла вона у світи? І куди тепер проляже його стежина? Невже ніколи вони не зійдуться?
І раптом він зупинився, бо йому вчулося… Ні, ні, не вчулося! Справді його кликав голос, наймиліший у світі:
— Роськ-о-о-о!.. Роськ-о-о-о!..
Літана бігла до нього, і люди розступалися перед нею. А для Роська в цю мить увесь світ: сонце, небо, річка, дерева і град — умістилися в її зеленкуватих очах. Схопили одне одного за руки так міцно, що ніякій силі було не роз’єднати їх.
— Ти дужо змарнів, Роську! І ти так довго йшов до мене!.. — сказала вона.
— Бо неблизька була дорога… — відповів він. — Я пройшов усі наші землі. Але я подолав би ще стільки ж і однак знайшов би тебе. Тепер ніщо не розлучить нас. Ми збудуємо хижу над річкою…
— Збудуємо… — відгукнулась Літана, щасливо усміхаючись. — І щоранку над нею сходитиме велике й тепле сонце…
— Дивіться!.. Дивіться!.. — почулися голоси. — Як їх багато! Тільки звідки вони дізналися, що небезпека минула?
Усі підвели голови — у небі летіла зграя птахів. Це поверталися до людських осель голуби, які полетіли з града, налякані вогнями пожеж і стрілами кочівників. Десь перечекали лиху годину й потягнулися додому. Тепер вони, як і люди, моститимуть знову свої гнізда…
А голуби кружляли і кружляли над градом, ніби викупуючись у сонячному сяйві.