Княгиня мовби вгадала їхні думки, набрала ще суворішого вигляду, насупила тонкі брови, наче чорна нитка вп’ялася в чоло над очима: «Гадали, що, вбивши князя, здобудете волю?.. Що нікого над вами не буде?.. Не тіштеся, не бачити вам волі, міцно триматиму, міцно, хоч і жінка я… Міцно триматиму не тільки вас, а й інші землі…»
Ольга теж почула пташиний спів, але нічим не виказала, що він чомусь вразив її. Вона теж подумала про життя. Яке воно їй судилося далі, як складеться її князювання? А ще оці древлянські старійшини нагадали їй птахів, що їх ловлять під час пори перельотів у пущах край Києва перевісищами. Вишукують ловчі місцини, над якими вони завжди восени відлітають, натягують на високих тичках великі сіті, й птахи зграями потрапляють до них. Як вони рвуться на волю! Тріпотять крилами, кидаються грудьми на сіті, бо їм, мабуть, здається, що ще один помах, ще один скрик і вони — вільні. Бо ось воно, небо, поруч, таке синє й прозоре… Та тільки ще дужче заплутуються, поки не повисають живими грудочками… Лише вітер ще довго перегортатиме пір’я на тому місці, де стояли перевісища. Але тепер воно уже нікому не нагадувало про вільних птахів, що колись безборонно ширяли в небі.
Оці древлянські мужі теж гадають, що зможуть потім вирватись на волю. Та не знають того, що в київських князів перевісища є не тільки на птахів, а й на непокірних. Дружинники ось стоять за спинами древлян, аж пальці побіліли, так стискають руків’я мечів, стежать за кожним рухом, ладні коршаками накинутись на зухвальця.
Княгиня відвела погляд від древлян, бо знала, що вони уже впокорені, що кожен з них торкнеться чолом землі перед нею.
І вони торкнулися, лежали ниць, далеко викинувши руки, ледь не сягаючи її ніг. Цього разу княгиня не приховувала свій усміх. Вуста скривилися глузливо, і вона засміялась. Але відразу й затнулася, мовби хтось стиснув за горло. Широко розплющеними очима дивилася на мужів, які лежали біля її ніг. На якусь мить видалося, що це повалені дерева безшелесно впали на землю і тягнуться до неї могутнім покрученим корінням. І враз нею оволоділо нестримне бажання наступити на них, упевнитись, що їм боляче. Уже й ніби зробила рух уперед, та одразу й отямилась.
А лице її знову набрало суворого, аж погордливого вигляду: «Не годиться мені, великій княгині руської землі, піддаватись миттєвим примхам, не годиться…» І ніхто не знав, що за цією думкою володарка хотіла приховати свій страх. Бо вона злякалася, злякалася, мов проста людина, коли відчує свою несилу і безпорадність. Бо руки древлян були великі й могутні, могли задушити й ведмедя, не те що її, тендітну й слабку. І не встигли б вихопити її з цих рук ні дружинники, ні бояри та воєводи.
Отож краще вихлюпнути з душі оте кляте бажання, відігнати страх і думати, що ці сильні руки належать їй, що вони оратимуть і сіятимуть для неї, оборонятимуть її князівський стіл. Тільки треба змусити їх коритись і служити їй. І вона це зуміє зробити.
Ці думки приносили Ользі полегшення і заспокоєння, немов знімали з неї тягар, що його носила від дня смерті чоловіка. Зрозуміла, що час уже зупинитись, що чашу помсти за його смерть древляни випили до дна. І тоді вона сказала їм:
— Я прощаю вам… Йдіть у свою землю і служіть мені вірно… Я дам вам уроки і устави[11], які ви мусите виконувати. Для цього скрізь будуть мої тіуни і посадники. Вони стежитимуть за тим, щоб данину ви платили влітку, восени і взимку. Вони діятимуть моїм князівським словом, і ви будете коритись їм.
Древлянські старійшини слухали князівську волю мовчки, не підводячи голови і нічим не виказуючи свого невдоволення чи непокори. Ольга якусь хвилину мовчала, мовби вичікувала з їхнього боку якогось руху чи подумки виважуючи ще раз свої жорстокі слова. Чи, може, то вона втомилась і збиралася з силами. Вела далі:
— У лісах і річках, на луках я поставлю свій знак. Там ви не смієте ні звіра бити, ні бортничати[12], ні рибу ловити, ні худобу випасати… Ви чуєте? — майже вигукнула княгиня.
Та у відповідь ні звуку. Здавалося, що перед нею й справді лежали зрубані дерева. Гнівливий вогник спалахнув в очах княгині, бліді щоки вкрилися рожевими плямами, вона нахилилась над древлянами і крикнула:
— Та це ще не все!.. Ви порубали багатьох дружинників мого чоловіка. За це ви мусите мені сплатити. Я виберу серед ваших дітей найміцніших, заберу до Києва і зроблю своїми слугами і робами, робами і слугами…
Ще не встигла княгиня вимовити останнє слово, ще її вуста кривилися від крику, а древлянські мужі схопились як один. В очах зухвалість і завзяття, а руки шарпались до поясів, шукаючи зброї.