А Брич засміявся:
— Хочеш, я тобі розповім. — Сів якось незвично для Роська, схрестивши і підігнувши під себе ноги, заплющив очі й, ледь погойдуючись, повів тихо:
— Сталося це літнього ранку, перед сходом сонця… Батько взяв тебе на руки, виніс надвір і високо підняв. Теплий вітер обвіяв твоє тіло, то він твій запах ухопив. І розніс його скрізь, щоб дерева і трави, звірі і птахи, річка і небо запам’ятали його. Нехай усі знають, що ти народився на цій землі.
А вона кругом була засіяна росою. Вночі, коли всі сплять, вона впала великими краплями з чистого, безхмарного неба і світилася… Батько довго дивився на неї і назвав тебе Росько…
— Немає батька… уже давно… — перехопило подих Роськові, і він ледь стримав схлипування. — Повів князь у те страшне дике поле, кажуть, аж десь у хозарські землі. А звідти не повернувся…
Попереджуючи розпитування, додав:
— Матір з сестричкою минулого літа теж забрали… Вийшли люди з лісів і повели з собою…
З Бричевого обличчя уже зітерся радісний усміх, очі широко розплющені, але не вгадати, що там у них, бо чорні-пречорні. Дивився у прочинені двері хижі, там прозирав клаптик неба, погойдувалась гілка і яблуко на ній, на подвір’ї вилискував боками камінь, об який гострили різну хатню кузнь[25] і зброю.
— Непосидючий наш князь, показує свою силу ворогам у далеких краях, а нас тут… Печеніги жити не дають, так і пильнуй, щоб не накинули зашморг на шию і не поволокли на продаж. А ці варязькі зайди… теж ладні обдерти. Збирають данину князю, боярам та воєводам, а потім ще й собі. А князь, мабуть, і не відає про це, — ї в голосі його був чи то осуд, чи то сумна покора.
Та, видно, такий він був вдачею, що не міг довго журитися і всидіти на одному місці. Бо в голосі уже не чулося й знаку туги, очі знову весело спалахнули:
— Не хлюпай носом, хлопче! Ти ж уже воїн, еге ж? І мене з якої ями витяг та від вогню порятував. Я теж сам-самісінький на світі. От і виходить, що ти один і я один, а разом удвох. Боги нас привели один до одного.
Росько не відводив від Брича очей. Що він за людина, звідки? Про себе нічого не розповідає, а про Роська та його батька отаке розповів. А може, він віщун? Еге ж, віщун. Зовсім не схожий. І чому тоді сидів у посадниковому порубі мало не до загину? Хіба не міг розтрощити його, відігнати вогонь?
Ні, не схожий Брич на віщуна. Глянеш йому в лице і відразу ж здогадуєшся, що в нього на думці. Слова висипаються з нього легко, мов рясний дощ торохтить по лопухах. І немає в них ні таємничості, ні загадковості… Ось вони, слухай тільки, і все тобі буде зрозуміло.
І слухає хлопець, жодного слова не проґавить. Ніби закидає дрібну сіть на рибу, заганяє туди її, підтягує та ще підтрушує, зазираючи: що ж упіймалося? Отож і Росько вбирав у себе слова смагляволицього Брича. Інколи вони здавалися йому і забарвленими по-різному. То червоне злетить, аж обпалить, мимоволі хочеться відсахнутись, то синє, мов небо погідної години, а буває чорне впаде, таке важке й тверде, що наче в землю провалюється. А найбільше білих, світлим струмком по камінчиках котяться, чуєш їх, і хочеться усміхатися.
Говорить наче й по-огнищанському, а Росько не все розуміє. Тоді береться розпитувати. Брич підсміюється, ще й трохи кепкує.
— Та ви тут, у цьому закутку, і мови людської не знаєте до пуття. З ведмедями та вовками перегукуєтесь тільки.
Набурмоситься Росько, витисне з себе:
— Нічого, зате мечами не згірш за інших рубаємось. Варягам дали прочухана та й тебе з порубу витягнули.
— Ого-о-о-о, — протягнув Брич. — Я бачу, тут люд серйозний, жартів не сприймає. А я полюбляю колючок у свою балачку насипати. За що й прізвище таке отримав…
Роськова насупленість, видно, його не дуже зачіпала, бо сміявся собі, тільки поплескав хлопця по плечу та заходився пояснювати, що ось так говорять співуче у новгородській землі, в Києві м’яко, а племена, які живуть у верхів’ях Оки та Ітиль-річки, прицокують… А ще казав, що оце слово печенізьке, а те греччинське. Хвалився, що мови й цих племен знає. Великі вони числом, огнищани супроти них, що листя з одного дерева в цілому лісі. Греччини живуть у хижах з каменю, ховаються за високими і неприступними мурами. Лодії мають такі, щогли яких врівні були б з їхнім крутим берегом…
Печеніги ж — плем’я кочове, не мають місця постійного. А тому нічого не сіють і не жнуть, тільки коней та худобу випасають. Ніхто не знає, скільки їх там, у тому Дикому полі[26]. Як потоки води після зливи заливають яруги, так і вони з’являються великою силою нізвідки, витоптують трави, нападають на весі руської землі, а потім зникають невідомо куди, наче пропадають безвісти…