Хоч і сидів Перун на возі вище від усіх, хоч видно йому було далеко, але шлях вибирали люди. Пролягав він через яруги і пагорби, крізь чагарі й плавні, через спінені річки та провалля, де навіть у спеку була прохолода. Доводилося братися і за мечі. Якоїсь ночі невідомі люди напали на сонних огнищан, пробралися до возів, щоб там поживитись. Не відали ті нападники, що нічого там грабувати, що нікудишній скарб везуть із собою огнищани. Більше грів він своїм виглядом та запахами рідної домівки їхні душі, ніж тіло… Скрутно довелося б огнищанам, бо міцний сон після виснажливої дороги. Не встигли б приготуватися до відсічі, бо вороги перебили потомлену сторожу. Не встигли б, коли б не котрийсь із неї, який з останніх сил, уже вмираючи, послав їм засторогу — звук дуди… Відбили огнищани нападників. А потім знайшли побиту сторожу і того, хто порятував рід. Лежав горілиць у високій траві, і блиск далеких зірок відбивався у застиглих очах. Ще й досі тримав біля вуст дуду, наче ось набере в груди повітря й полинуть звуки.
— Ех, дударику, дударику… — зітхнув старійшина Родь.
На цьому місці й справили тризну, насипали високу могилу. Рушили далі хутчій, бо й так затримались. Тільки молода лада воїна усе оберталася, усе не могла відірвати очей від чорного горбика під деревом, а рука її стискала м’яку і запашну грудочку землі…
Іншого разу, коли валка вповзла в ущелину, з обох, боків, на прямовисних її стінах зненацька виросли воїни. Їх було так багато, що стояли впритул один до одного. Знизу видавалися великими і лютими. Над головами зблискували вістрями списи, і кожен тримав високий лук, що стояв одним кінцем на землі, а іншим сягав підборіддя. Ось воїни натягнули тятиви луків, і вітер затих, очікуючи смертоносного співу стріл.
Огнищани від несподіванки заціпеніли, а потім кинулись в один бік, в інший, але схованки ніде не знаходили… Порятував їх Росько. Він раптом зупинився, простяг руку туди, де над вузьким виходом з ущелини нависала скеля.
— Гляньте, там стоїть Перун!.. Еге-ге-е-е-й! — гукнув до воїнів на стінах. — Ми теж веземо Перуна!.. Ось він, гляньте…
«Гей-гей-ге-е-й…» — відгукнулися в ущелині духи Перуна. Воїни на горі розступились, і наперед вийшов молодик, вузькоплечий, волосся навкруг голови рівно підрізане. В руках не мав ніякої зброї, але одним помахом руки змусив воїнів опустити луки.
— Хто ви і куди прямуєте? Нехай усі залишаються на місці, а старці[29] піднімуться сюди, на гору. — Слова кидав дзвінко й сильно, наче кував їх із заліза. І огнишани зрозуміли, що баритися не слід.
Старійшини крутою стежкою, на яку вказав їм молодик, подерлися нагору. Там довго розповідали про свої поневіряння, що руїною стала їхня вітцівщина і тепер шукають собі притулку. Та не знайшли вони в синіх очах молодого ватажка жалю, а в серці співчуття. Холодно вислухав, коротко відповів:
— Ми не любимо, коли люди з інших родів ступають на наші землі…
Помовчав, ніби даючи огнищанам час обдумати ці слова, а потім додав, що вони дозволять їм пройти по їхній землі. Тільки мусять іти без упину, не п’ючи води, не полюючи звіра і не торкаючись плодів дерев.
— Мої воїни покажуть вам дорогу, — глянув униз на Перуна, на жінок з дітьми. — Не бійтеся мечів наших, вони не торкнуться вас… — Останні слова, здавалося, були вимовлені не до огнищан, а до своїх воїнів.
Аж до сутінків ішли огнищани в оточенні мовчазних воїнів. А коли стали на спочинок, ті непомітно зникли. Усю ніч не спали огнищани, остерігаючись нападу, але обійшлося. Тверде слово було молодого ватажка…
Місяць ревун[30] уже розправив свої могутні крила, ночами шалено розмахував ними і гнав над землею холодні вітри. Вимітав до чорного блиску небо і душі померлих, що яскравіли незчисленно зірками, могли дивитися на тих, кого залишили у рідних весях. Холодним світом ятрили душі живих, заливали їх тугою і почуттям своєї невиразної провини. Перед ким? Гризе печаль, і самі собою народжуються та зриваються з вуст слова журливих пісень… Чим далі відходили огнищани від свого краю, тим частіше заводили їх жінки та дівчата. Суворішали обличчя чоловіків і все частіше з надією вдивлялися в небокрай, чи не з’являться дими Бричевого селища…
Отак і йшли. Дощі полощуть землю, і залишають на ній сліди огнищан, віє вітер і розносить по білому світу їхні невеселі співи. Не стихали вони і того першого вечора на новій місцині. Ніхто з Бричевих родовичів не випитував у них, хто вони і яке лихо прибило до їхнього берега. Тільки обійшли навкруг воза, де височів Перун, перезирнулися мовчки, і їхній старійшина махнув рукою у бік степів: