— Землі тут неміряні, знаку ні княжого, ні боярського ніде не має. Широко тут, вільно. Скільки ралом виорете, оте й ваше. Засівайте, жніть, на звірину полюйте. А ми вам раді. Воїни ваші справні, мечі вигострені. Є від кого нам боронитись… Кочових людей голод та холод женуть до наших теплих хиж, варяги частенько проплисти мимо не можуть, а то й котрийсь із князівських бояр налетить з ватагою поласувати нашими медами та погрітися на наших хутрах… Не всім, ніде правди діти, на них м’яко спати буває, не в одного боки після цього болять… — хитрувато осміхнувся. — Отож і ставатимемо один одному на поміч.
Розбили огнищани свій стан нижче по річці, вибирали таку місцину, щоб видно було дими сусідів. А ще припало до серця, що тут, як і в рідному краї, високий берег і широка річка. Довго вдивлялись у її нестримний біг, мовби прагли відгадати, яка з цих хвиль котилася біля того берега, залишила кілька крапель на білому піску. Як упізнати, як випитати у річки?.. А вона наче й справді щось мовить, бо чому ж тоді, коли опустиш руку в воду, хвиля так ласкаво хлюпає на неї, ніби втішає… І гребінь високо підбиває, піниться. Наче білі птахи на воді, ось зараз спурхнуть…
Споночіло. Обставились огнищани возами. Розпалили високе вогнище, повсідалися навкруг, нехай тутешні духи роздивляються їх, звикають, бо їм жити тут разом. Тільки бог Позвізд[31] гнівається, гонить із степів на них вихори. З усіх боків насідають, хапаються за вогонь, силкуючись відірвати од землі, кинути на поталу мороку. Знемагає у борінні з вітриськом полум’я, стелиться нижче, шукаючи порятунку. І вповзає тривога в серце огнищан. Рознесуть, розкидають духи Позвізда вогнище цієї першої ночі. А як захистити? Зсунулись ще тісніше, плече до плеча, руками переплелись… Та де там, вихор зверху налітає, закручує в себе червоні пасма і вириває з вогнища…
— До Перуна… до Перуна… — не розібрати, чи то людський голос хтось зронив, чи хвиля хлюпнула, чи вітер приніс.
— До Перуна-а-а… до Перуна-а-а… — передавали один одному огнищани, і пішло по колу, круг вогнища — Вмилостивити… жертву принести, жертву…
Зняли дерев’яного бога з воза. Гурт чоловіків, груди до грудей, плече до плеча, спина до спини, мов одне тіло, топтався на місці, трамбуючи землю. Перун дивився на них непроникно, не подаючи ніякого знаку. Поставили його на тверду землю, лицем до сходу сонця. Тоді розступилися огнищани, і, підштовхуваний з усіх боків поглядами, вийшов до нього Росько. Вийшов і завмер, наче на краю глибокої прірви. Десь здалеку долинали людські голоси, жалібні й скорботні. Зараз не знав та й не вдумувався, чиї то голоси. І водночас вони мали до нього відношення, щось мусить зробити для них. Але що, чого вони хочуть під нього? Почувався так, ніби спросоння вискочив босоніж на засніжене дворище: голова йшла обертом, дух забило…
Мов хвилі розбурханої річки, які то налітали на берег, то відкочувались, щоб набратися руйнівної сили, так і голоси то дужчали, то даленіли. Росько вловлював у них нетерплячість розгублених людей. І те нетерпіння було спрямоване на нього… Тільки тепер зрозумів, як це страшно стояти перед богом, вимовити до нього слово. Озирнувся розгублено, і вітер війнув на нього іскрами, мов ошкірив губи. А очі родовичів вимагали: «Благай, благай!» Бричів погляд теж говорив: «Не бійся… Будь мужнім… Служи родові».
Зрадів, побачивши Брича. Хотів махнути йому рукою, довідатись, чи житиме він з ними завжди, але не наважився при усіх запитати. Але той, ніби вгадавши його запитання, ствердно кивнув головою. Тепер Росько знав, з якими словами звернутися до бога.
— Перуне, відкрий свої очі й поглянь на дітей своїх, відтули свої вуха і почуй наші голоси… — вимовив і відчув, що нетерпіння теж охоплює його, аж перехоплює дихання. І тому заквапився: — Ми покинули свої хижі, щоб оселитись тут. Не з своєї волі прийшли на цю землю. Та ми ні в кого не відбирали її силоміць, наші мечі не пролили на ній ні краплі нічиєї крові… Боги не повинні гніватися на нас. Ми оратимемо її, полюватимемо на ній, з усього, що добудемо в землі, воді і в небі, тобі принесемо жертву. Перун-е-е-е, — простяг руки до бога, і всі огнищани, теж простягаючи руки вперед, протяжно повторювали за ним:
— Перун-е-е-е, дозволь оселитися на цій землі… Помири духів вогню і вітру, нехай не чинять нам зла.
Не відводячи погляду від Перуна, Росько обійшов круг нього. І огнищани сунули за ним, метушливі й збуджені, мовби уникли якоїсь небезпеки. Чув позаду їхнє стримуване дихання, важкий тупіт ніг. Потім кинув угору супроти вітру пригорщу зерна, поклав у вогонь оберемок хмизу. Тремтячою рукою провів по товстих, шерхуватих губах бога жертовною кров’ю ягняти. Старійшина Родь узяв свого меча і передав Роськові. Той наблизився до Перуна.