Навіть гострий на слово Брич морщив чоло, довго відмовчувався, теж обвів поглядом степ, небо, прихистив долонею очі від зблиску річки:
— Людям не збагнути мудрості богів… Їм підвладне все видиме й невидиме. Вони захотіли так, щоб страх правував світом. Усі убояться когось: вівця вовка, вовк ведмедя, карась щуки, беззбройна людина воїна з мечем…
Росько не втерпів, перебив:
— А ми давай принесемо богам багату жертву. Тура заб’ємо. І попросимо, щоб інакше зробили…
— Еге-е-е, тепер уже не можна!
— А то ж чому?
Брич притишив голос, ніби хтось міг почути їх у степу:
— Чому? А тому, що боги поставили князів за простим людом наглядати. А в князя ж тільки двоє очей і дві руки. Отож і набрав собі дружинників, бояр та воєвод… Куди їх тоді боги подінуть?
— А нехай кожен іде до свого роду, хижу збудує, оратиме та полюватиме… — дивувався Росько.
— Еге ж, підуть. Воротило вже приходив до вас… Та вони свої роди геть позабували і зреклися. Для них рід — це князь. Та й де ти бачив, щоб бояри та воєводи на пожні[33] піт витирали або ж рибу ловили? Не знаєш, хлопче, ти князівських лакуз. Черева у них великі, а очі голодні.
— Хіба можуть бути голодні очі в ситої людини? — Росько дивився недовірливо на товариша.
— Можуть, можуть… — підтвердив той. — Вовка бачив? — і сам відповів: — Не тільки бачив, а й полював. Скільки овець не заріже, скільки не натовче в черево м’яса, а все мало. А все очима світить. — Це вже знову був колишній Брич, який умів завжди приправити їдким слівцем вечерю біля їхнього вогнища.
Але тепер його веселощі не зачіпали Роська. Похилив голову, сумно зітхнув:
— Виходить, що так буде завжди. І наш рід ніколи не повернеться до своєї весі. І Літана залишиться назавжди в Києві…
— Не журися, хлопче, — і Брич змовницьки підморгнув, а в очах була таємниця. Та він і не приховував її: — Хіба ти забув про сонячних птахів? Вони ж прилетять до тебе і твоїх родовичів. Тоді ніч стане днем і буде багато звіра й риби, а бджоли носитимуть багато меду. Станемо багатші від князя і бояр. Птахи вкажуть нам, де лежить руда, і дядько Родь викує зброю, об яку щербитимуться ворожі мечі. І княгиня поверне тобі Літану, бо ти будеш багатим і сильним. Чуєш?
— Чую… Добре бути багатим і сильним, ніхто не погрожуватиме… Тільки я, коли буду таким, то сам оратиму і жнивуватиму, полюватиму і рибалитиму теж сам. Не хочу бути таким, як Воротило чи твій Крутій. Не хочу нікого в поруб кидати. Коли ж ті птахи прилетять? — глянув у один бік, потім в інший, бо не звав, звідки їх виглядати.
— Прилетять… тільки треба вміти чекати, — твердо сказав Брич.
Він протяжно свиснув, і у відповідь почулося іржання. Гривастий коник, — ляже у траві, то й не видно, — зупинився біля нього. Короткі ноги, довгий тулуб і маленька суха голова — нічого не видавало в ньому силу і витривалість. Та Росько добре знав, ще коник може бігти хоч цілісінький день і боки його будуть сухі, в дихання рівне. На ньому Брич випасав табун. Хвалився, що ось нагуляють коні силу і пожене їх до Києва на продаж. Обіцяв і Роська взяти.
А тому цього тільки й треба. Отож і має Брич похапливого помічника, який ладен днювати і ночувати в степу, випасати табун аж до тих порогів, що десь перепиняють річку. Він теж навчився свистіти, ще й так хвацько, що мало трава не стелиться, але жоден кінь із табуна не відгукується на його посвист, не заірже віддано, хоча не одного об’їздив. Бричів коник Роська до себе не підпускав, не любить навіть, коли той близько до його господаря підходить. Відразу ж починає оком косувати та гарцювати. «От мені б такого коника знайти… — заздрив хлопець. — Я його так уже доглядав би, купав би часто, з рук годував би, від вогнища не відганяв».
Отоді й надибав на Білогривого. Він уже не боявся поля і частенько ходив сам, без Брича. Бо той вдавано гнівався, коли Росько зрання прилаштовувався до нього, щоб іти разом, і гнав від себе:
— Нема чого тобі біля мене тертися. Збирайся сам у степ, та води і готовизни[34] не бери. Там усе є, тільки зумій знайти… Хіба я тебе марно навчав?
Якось біля одного з джерел побачив він табун здичавілих коней. Водив його високоногий і довгошиїй кінь. Росько відразу й кличку йому дав — Білогривий. Грива у того й справді була така, ніби піна на чистому піску чи вранішній туманець круг куща верболозу. Стріпне гривою — вона переливається, повіє вітер — хмаркою над ним клубочиться.