На мить сховався у виярку і з’явився знову. Але в пазурах нічого не тримав, хоча й злетів важко, наче щось тримало чи тягнуло до землі. Пастухи відігнали, не дали взяти ягня… Росько напружив зір, бо видалось, що стріла стримить у птаха під крилом, тому й вимахує ним, намагаючись збити її.
Неподалік з нори вигулькнув байбак, звівся на задні лапки, тоненько посвистів, мовби заспокоюючи себе і усю навколишність. Росько ніяк не міг поєднати оце все: зарубаного своїми родовичами печеніга, орла, якого земля приманювала тремтячим тілом ягняти, байбака, що хоче захиститись від ворогів свистом. І чого стоїть серед них він? Подумав про це і відразу ж відчув, ніби сам зв’язаний з ними. «Це тому, що я бачу всіх їх… Треба швидше їхати звідси». А очі шукали в небі орла, мовби світ без нього став не таким, наче, випало щось із нього.
Птаха ніде не було.
Обернувся і аж відсахнувся. Печеніг дивився на нього і у вузьких щілинах очей закипало щось страшне й дике. Повільно підвів голову, виставив перед собою зламану шаблю, водив нею.
— Ти вбитий, лежи… Душу твою забрав орел і поніс далеко в степ. Ти вбитий… — Росько вихопив меча, вдарив ним по уламку шаблі, і той випав з печенігової руки.
— Я чую голос… Ільк… Ільк… це ти, ти? Підійди ближче, сину, не бійся, вони вже поїхали… — Печеніг підпирався руками, силкуючись звестись, і сльози заливали вузькі очі, текли по жовтих щоках, змиваючи кров і зволожуючи запечені губи. І було в його голосі, сльозах, у всьому великому тілі, яке тремтіло в пропасниці, стільки благання, що Росько мимоволі ступив до нього. Ні, не жалість штовхнула вперед, а оте невиразне і незбагненне почуття, що охоплює людину, коли вона натрапить у степу на згасаюче вогнище. Хто розпалив і грівся біля нього? Невідомо… То чому ж він мусить жаліти цього воїна з ворожого племені?
Та все ж підступив ближче, нахилився, і той схопив його за руку. Пальці були холодні й липкі від крові.
— Ільк… Ільк… сину, не проклинай мене. Яка в тебе міцна рука, яка широка долоня… Ти був би добрим ратаєм…
Хотів висмикнути руку і крикнути, що він і так ратай, що коли настане місяць березозоль[35], вони з родовичами виорють і засіють пожню. Це тільки кочові люди не вміють тримати в руках серпа і не обтесують дерево, а зазіхають на чуже…
Та поки добирав слова, щоб сказати все те по-печенізьки, воїн заплющив очі, голова знову впала на землю, потиск пальців ослабнув. Ще силкувався Щось вимовити, але тільки стогін зривався з вуст. Відпустив Роська, щось пошукав у себе на грудях, потім простягнув йому:
— Візьми… і пам’ятай… Я хотів… хотів… степ такий великий, а ми в ньому чужі…— Шепіт урвався, вуста затверділи.
Як не дослухався хлопець, нічого більше не почув, тільки в долоні залишилась кругла бляшка, стис її так, що краї боляче вп’ялися в шкіру. Хотів глянути, але накрила його тінь. Це орел знову з’явився над могильником і в пазурах ніс ягня. «Він несе його сюди, це жертва богам кочових людей…» — Росько стрибнув на коня і, не озираючись, чимдуж помчав геть. І ще довго вчувався над головою посвист могутніх крил.
Роздивився те, що дав йому вмираючий печеніг: це була оберега[36]. Тепер не боятиметься богів тих вузькооких степовиків, бо вони визнають його за свого, допомагатимуть і вказуватимуть прихисток… Мчить Росько, тільки вітер за плечі хапається, тільки рветься трава під копитами Білогривого. Розтулить долоню, а на ній оберега, легка, тонка, бо з бронзи. Глянуть звідти очі, продовгуваті, глибокі. Погляду не можна від них одвести. Ось степ у них вечоріє і губляться в ньому світлі смуги. Хтось легко, нечутно ступає в темряві, розводить руками. Що воно таке? Так бувало з ним, коли засинав на кургані: ніби хтось торкне його і він прокинеться, жахнеться, а навкруг нікого: ніч, зірки, трави пахнуть.