ВТЕЧА
Наступного дня орда розділилася на дві частини. Одна з юртами, табунами, жінками й дітьми пішла шукати броду, а друга стала готуватись до переправи. Та подалася вниз за течією і над нею стояло ревище, лемент і рипіння коліс. У цій же панувала тиша і зібраність. Зрідка лише кінь коротко заірже, вихопиться чийсь приглушений вигук. Тут переправлялися тільки воїни. Полон залишили теж, але всістися не дали. Загнали у річку й заходилися у дикому реготі. Знесилені й спраглі огнищани падали навколішки і пили воду невситимо, занурюючи лиця. І кожен розтягував на шиї мотузок, щоб випити більше. Печеніги тіснили їх кіньми, і ті збивали полонеників широкими грудьми…
Переправилися аж надвечір. На тому березі до них приєдналося багато вершників, як зрозумів Росько, з іншої орди. Трималися вони осторонь, купчилися біля високого намету, що жовтів неподалік. Ось до нього помчав хан Куря, і чвакала під ним вода, стікала з Білогривого. Росько провів коня сумним поглядом.
Воїни пустили пастися коней, запалювали вогнища, обсушувались. Від їхніх кожухів валувала кисла пара і забивала собою запахи нагрітої води, трави, що набиралася вечірньої прохолоди, гіркоти рідких верболозів. А печеніги вдихали пару і їхні очі зблискували дико й войовничо. Вона поєднувала їх в один гурт, тісно збитий, мов отара овець. Народжувала в душі бажання стрибнути на коня, вихопити шаблі й гнатися, когось рубати й нищити. І щоб вороги від одного цього духу падали ницьма. Він збуджує душу лінивого, робить твердим серце боягуза, роз’ятрює бажання у невситимого…
Гострий промінець тягнеться від найяскравішої зірки через усе небо, через темінь до Роськових очей. Срібляста тонюсінька ниточка тремтить і переливається блиском. Звідки на ній світло? Його нема піде, ніч навкруг, навіть вогнища згасли. То де ж набирає та нитка його?
Мабуть, з далекої зорі висотує… То чому вона тоді не тане, не зменшується? Видно, багато у тій зорі світла… Заплющить очі, але й крізь повіки пробивається воно. Не палить, не поколює, а відчуває…
Від цього доторку Роськові й лячно і добре, наче хтось гладить і стиха говорить до нього. Слів не розібрати, але віє від них спокоєм і лагідністю. Нічого йому вже на цьому світі не треба, бо це ж душа його вгору рветься, до тієї зірки. Мине ніч, і сховається вона, сонце затьмарить її. А душі у нього вже не буде. На хвильку острах проймає, а потім і його присипає байдужістю. Бо навіщо та душа йому? Бо вона, кажуть, тільки болить та завдає страждань. І дивиться Росько на зірку невідривно, віддає їй свою душу…
Ільк теж водить поглядом по небу, але нічого не бачить. Тільки зірки блискітками в очах мерехтять, і від цього йому стає ще сумніше. Щільніше закутується в мокрий кожушок. Воїни не пустили обігрітись до свого вогнища і не дозволили вигребти приску[37], ще й стусанів надавали. Сказали, щоб до русів-полонеників ішов, нехай вони зігріють, як і його батька… Воїн, який за повелінням хана став господарем у його юрті, пожбурив у нього каменюкою, мов у собаку, і крикнув:
— Ільк, слухай! Ти, сину відступника і боягуза, слухай! Ми пустимо тебе погрітися, якщо віддаси нам свого руса.
Воїни біля вогнища засміялись і підхопили:
— Ільк, сину відступника, віддай свого полоненика. Ми продамо його греччинським купцям. Вони пливуть до нас, вони скоро причалять до цього берега і вивантажать міхи з солодким вином. Купці дадуть два повні міхи за цього хлопця. Скоро хан збере велику орду і поведе вгору по річці в руські землі… Ми нападемо на їхній найбільший град, де сидить стара княгиня, і спалимо його. Тоді повернемо тобі руса, такого ж великого і біловолосого, як кінь у нашого хана… — Воїни пугукнули, схопились на ноги, взяли один одного за ремені, що ними були підперезані кожухи, і великими стрибками закрутилися навколо вогнища. Земля двигтіла під їхніми ногами, повискувала жорстка трава. Злякано дивився на цей дикий танок огнищанин.
Ільк, принижений і налитий образою, відійшов убік, сів неподалік від Роська. За віщо вони так повелися з ним, чому гонять звідусіль? І батька ганьблять. Ось він повернеться, і тоді вони тремтітимуть перед ним. Це вони намовили хана, щоб юрту забрати, матір продати. За все з них спитає батькова шабля…
А зараз було йому сумно, холодно і самітно. Як і отому русові.
Про що він думає? Чого дивиться в небо? Може, шукає дорогу до своєї юрти, де живуть його батько, мати, брати і сестри? Але ж її немає, мої одноплемінники спалили усі юрти на їхній землі, а самих забрали в полон. У примарному світлі, біли ханського намету темніє їхній гурт. Пустив би оце свого руса туди, вони, хоч і пов’язані, пригріли б його, погомоніли б з ним. То виходить, що рус не самітний. Чому ж тоді його, Ілька, цураються одноплемінники? І так запекло під серцем від образи, так захотілося, щоб хтось заговорив до нього, що стиха застогнав. І раптом почув: