— Тебе кличуть Ільк! Скажи, твоє ім’я Ільк?
Молодий печеніг від несподіванки здригнувся, радісно сяйнув очима: «Добрі духи почули мене, прийшли розрадити мене. Але хто вимовив моє ім’я?» Глянув в один бік — річка в очеретах плюскотить, кинув погляд в інший — воїни хропуть біля теплої купи попелу. Хто ж мовить до нього? Нікого немає, тільки рус скоцюрблений на нього дивиться. Хотів гримнути, щоб у своє небо дивився, а то добрих духів налякає. А голос знову:
— Тебе Ільк кличуть… я чув… — І він наче ближчає, той голос.
Ільк різко обернувся і побачив руса, який повз до нього:
— Це… це ти говорив? Твої губи торкнулися мого імені… Як ти смів? А може, тебе послали духи? Я просив їх… Але не знав, що це будеш ти… — В його очах перебігли злякані вогники. Виставив руку: — Не підходь!.. Я не знаю, що мені робити… Хіба наші духи можуть послати руса?..
— Мене послали духи твого батька… Вони назвали твоє ім’я… Молодий печеніг схопився на ноги, розгублено озирався на всі боки. Нерішуче переступав на місці, ніби вагаючись. Ще ніколи не зустрічав чужинця, який заговорив би мовою орди, ще ніколи не приходила до нього людина, яку послали духи. Темінь навалюється на нього, тисне задухою, мовби всі воїни улусу накинули свої зіпрілі кожухи. Від річки зграя птахів налетіла, стрімких і вертких. Наче камені, пущені з пращі, літали над головою Ілька, падали біля згаслого вогнища і вихоплювали щось із попелу. Щоразу пригинав голову, коли чув посвист їхніх крил, і відчував, наче стає маленьким і безпомічним. Брав острах, що оті птахи налетять на нього і, тонко, жадібно попискуючи, гострими дзьобиками довбатимуть тіло. Вони носять попіл у ріку. Але навіщо?
Рус не зводив з нього погляду. І були в ньому очікування й затаєність. Ілька здивувало і вразило те, що той зовсім не боявся зловісних птахів, навіть не помічав. «А може, це він їх накликав? Може, це духи, які прилетіли охороняти його, може, й батька мого отак заманили?..» Ця думка викресала в грудях іскорки гніву. Повільно, намагаючись не виказати себе, різким рухом витягнув шаблю: «Треба підкрастися до руса непомітно, накинутись зненацька, щоб не встиг покликати на поміч своїх духів… А тоді він буде мертвий.
Коли вони прилетять по його душу, то не дам. Відганятиму шаблею, поки батька не приведуть, не відпустять в орду».
Та Росько помітив зблиск зброї в його руках і заквапився:
— Зачекай, Ільк, зачекай… Зарубати мене ще встигнеш. Краще послухай мою мову. Часто в степах я натрапляв на сліди твого улусу. — Ільк погрозливо насунувся на нього. — Тоді я йшов за ним, немов духи твого племені вели мене. Багато я дізнався про вас, підходив так близько, що чув вашу мову, мої ніздрі лоскотав запах коржів, які випікали ваші жінки на вогнищі. Якогось дня, коли сонце покотилося з неба, з улусу вихопився гурт вершників з оголеними шаблями. У одного з них був добрий кінь, бо він далеко випередив усіх. Вони ж, побачивши це, разом закричали і стали пускати в нього стріли. Табун перепинив втікачеві шлях, і аркан скинув його з коня. Воїни поволокли його навздогінці за сонячним колесом. Я теж, тримаючись віддалік, подався за ними. Довго скрадався, втрачав і знову знаходив слід. А тоді помітив вершників на високому могильнику. Їхні великі тіні лягли на увесь степ, і я міг торкатися їх руками. Довгі й вузькі смуги падали і від шабель. Вони тремтіли на землі, й навіть мій кінь відступив від вих.
На мить вершники збились докупи, зблиснули шаблі і стали червоними… Спочатку я думав, що то сонце їх забарвило, але коли вони розступилися, побачив, що втікач лежить на землі. Воїн з золотою тамгою[38] на грудях від’їхав останнім… І вклав свою шаблю у піхви…
— То був хан… Це він убив мого батька?.. — здавлено скрикнув Ільк.
— Еге ж, то лежав твій батько… — підтвердив Росько.
— Ти брешеш, русе!.. Хан сказав, що мій батько утік… Як же він може бути мертвим? Ти брешеш, і моя шабля відітне твій язик! — Ступив ще крок до Роська.
Той відчув, як різкий вітер з річки вдарив у обличчя, заповз під сорочку й холодними пальцями заходився обмацувати тіло. І землі вже наче не було під ним. Намагаючись за щось ухопитись і втриматись, глянув угору, на небі зірка велика сяяла, затьмарила місяць, котилася до нього, мовби поспішала на поміч. Надія і жадоба життя спалахнули в ньому. Прикриваючи голову зв’язаними руками, вигукнув: