Наперед виступив худий бродник, поклав на плече Роськові чіпку руку:
— Ось, Смілко, хлопця в печенігів відбили…
— То й що з того? — кинув чоловік біля вогнища.
— Каже, що до Києва прямує… Що з ним будемо робити?
— До Києва? — протягнув аж наче весело чоловік і підвівся. Був невисокий на зріст, але такий кремезний, що заступив собою вогнище і його тінь упала на Роська. — До Києва? — перепитав, підходячи ближче. — А до кого ж ти там добиваєшся? Може, боярський син?
— Гех, теж скажеш, — коротко реготнув худий бродник, — та в нього руки порепані від рала та меча…
Смілко гостро глянув на нього:
— А ти, Уше, придерж язика! Коли дозволять, тоді й скажеш. Завжди гарячкуєш…
— Та я що, я нічого, — взявся виправдуватись Уш. — Тільки хлопець розповідав, що орда випалила всі поселення на тому високому березі, багато родів у полон повела…
— І твій рід забрала? — запитав Смілко. Росько тільки кивнув головою. Хотів сказати, що й старійшину під сосною в Дикому полі, зовсім звідси неподалік, убито, але ніяк не міг розціпити зуби.
— Та його всього тіпає,— підійшов ближче ватаг бродників. — Ану накиньте на нього кожуха, хлопці! — Вмостив Роська біля вогнища, сів поруч. — То, кажеш, орда велику силу збирає, готується на Київ рушати? А ти їхав попередити? — Підкинув галуззя у вогонь. — Чули? — звернувся до своїх товаришів. — Яка буде ваша рада? Орда на стольний град іде…
— То нехай собі йде. А нам яке до цього діло? — вихопився знову Уш. — Кого попереджувати, князів та бояр? Вони мені залили сала за шкіру, вік пам’ятатиму. Через них тут гибію. Та нехай печеніги їх усіх спалять, щоб вгоріли без диму! — скреготнув зубами і аж схлипнув від люті. Щось зашепотів сам до себе, сипав прокльони.
Смілко слухав його, опустивши голову. Запала тиша. Усі чекали, яке слово вимовить ватаг. Він підвівся, оглянув бродників:
— Ми теж не по своїй волі тут опинились, кожного сюди пригнало лихо… Та не про це нині мовиться. Ти забув, Уш, що, окрім князів, бояр та купців, у Києві ще багато людей є, роби зі своїми жонами та унотами… Боярам що, вони і відкупитись можуть. А ці чим відкупляться, своїм життям? Налетить орда зненацька — одних порубає, інших у полон забере. Нікому буде й оплакувати руську землю. Чуєш? — Але той не відгукнувся. Тоді Смілко владно сказав: — Ось що, треба вивести хлопця на гостинець[39], може, валка купецька трапиться. А ні, то сам нехай добивається, дорогу покажете. Коня має добрячого, перепочине ніч і гайда… Уше, ти поведеш!
Худий бродник зірвався з місця:
— Не поведу! Не поведу, хоч киньте у найглибшу трясовину болотяним духам! Про мене, то нехай увесь світ візьметься вогнем, так мені гірко. — Очі Уша палали ненавистю.
Ватаг бродників зупинив на ньому важкий погляд, і вся його постать наливалася гнівом. Усі притихли, бо знали, що в такі хвилини Смілко стає нещадним. Але той вгамував свій гнів і тихо промовив:
— Хіба ти забув свій рід, Уше? Хіба відступив від віри богів предків? Руська земля — це не тільки бояри та князі, а й простий люд… Чуєш, Уше?
— Чую… — стиха відповів худий бродник.
Ще тільки займався день, а Уш уже вів молодого огнищанина. З ними йшло півсотні заспаних і похмурих бродників. Росько на Білогривому то далеко обганяв їх, з високих могильників роззирався навкруг, щоб вчасно помітити небезпеку, то плентався позаду, випасаючи коня. Наступного дня почали траплятися гайки, а далі йшли бори, що темними смугами перепиняли Дике поле. Серед дерев звуки і голоси лунали приглушено й затаєно.
Нарешті Уш показав на сліди коліс, що виднілися на пригірку, а далі зникали в лісі. Залягли неподалік. Бродники відразу ж уклалися перепочити, навіть, не виставивши сторожі. Росько, здивований такою безтурботністю, сам став набиватись у вивідники. Та Уш тільки відмахнувся:
— Ет, краще відлежуйся, бо дорога на тебе чекає нелегка. А тут нам остерігатись нікого. Це нас нехай бояться і обходять, — вуста його скривились у посмішці, а в очах — виклик і погорда, ніби перед ним стояв не хлопець, а котрийсь із тих, хто завдав йому страждань, загнав у похмурі плавні. — Орда ще далеко, а княжі люди сюди не заходять. Тут, хлопче, межа Дикого поля, далі вже руська земля…
Прокинулися від натужного рипіння возів, погейкування погоничів, ревіння худоби та іржання коней. Купецька валка котилася з пригірка. Бродники наче й не спали, підхопили зброю і перегородили дорогу. Уш з-під руки хвилю видивлявся на валку, потім вдоволено гмикнув: