Підкорення Полоцька значно зміцнило позиції Володимира в боротьбі з Ярополком. Спираючись на варягів, новгородське ополчення й сили деяких північних земель Русі, Володимир та Добриня вирушили до Смоленська й, розбивши війська Ярополка, заволоділи містом. Шлях по Дніпру на Київ було відкрито.
У 964 році син загиблого на той час київського князя Ігоря Рюриковича і княгині Ольги Святослав Ігорович офіційно зайняв престол. Але Київською Руссю фактично до кінця свого життя правила велика княгиня Ольга, адже синок її Святослав весь час пропадав у походах, яким, здавалося, не було числа.
Святослав прожив мало – зовсім мало, навіть як на ті часи, – десь тридцять років. Життя його, хоч і недовге, було яскравим і насиченим. Спершу воно принесло Русі блискучі перемоги, а потім – гіркі поразки, що вкоротили віку й самому Святославу, який ходив завойовувати чужі землі і ледь було не втратив свої.
Воював син Ігоря та Ольги аж занадто багато, як на свої тридцять літ. У походи він ніколи не брав обозів, навіть казанів, харчувався з дружинниками печеним на гостряках списів м’ясом. Не возив наметів, щоби не обтяжувати військо, спав, як і всі, на войлоку, поклавши під голову сідло, і ніколи не нападав на противника зненацька, неодмінно попереджував: «Іду на ви».
У 869 році, ведучи своє 60-тисячне військо в останній, як час покаже, похід на Балкани, Святослав у Києві посадив на князівство (як відчував, що не повернеться) свого старшого сина Ярополка, а другого сина Олега залишив правити древлянською землею. Позашлюбного ж свого сина від ключниці Малуші – Володимира – послав у Новгород.
Та й пішов з Києва – назавжди.
Зазнавши великих і тяжких втрат у тім непотрібнім для Русі поході, згубивши третину війська, Святослав наклав головою в березні 972 року. Печенізький князь Куря влаштував на Дніпрових порогах засідку. Святкуючи свою перемогу, Куря велів відтяти голову загиблого Святослава, вичистити череп і зробити з нього, оздобивши його золотом, чашу з написом: «Чужого бажаючи, своє згубив».
І не стало невгамовного та войовничого князя: молодим Святослав Ігорович поліг на Дніпрових порогах. Отам, де
12
Так поліг Святослав, затятий язичник, який на вершині своєї могутності й успіхів володів величезними територіями від Балкан до Середньої Волги й від Балтики до Каспію та Кавказу, але не зумів їх утримати (так завжди буває з тими, хто йде завойовувати світ) і перед своєю загибеллю втратив майже всі ранішні завоювання і до краю виснажив Русь…
По загибелі Святослава на Дніпрових порогах його сини розв’язали на Русі міжусобну війну – та ще й яку! Наче непримиренні вороги. І полум’я уособиці або «котори»[6] вкотре запалахкотіло на Русі. Всі до таких міжусобиць братовбивчих на Русі звикли і нічому вже не дивувалися. Бажали тільки, щоб пошвидше хто-небудь з братів переміг, може, хоч тоді бійня вгамується.
Тільки полоцький князь Рогволод за міжусобицею синів Святослава спостерігав не без цікавості – йому важливо було, хто переможе, щоб тоді відповідно діяти. А поки що діяв за принципом: моя хата скраю, мені, мовляв, все їдно, хто з вас переможе.
Хоча насправді старому князеві було не все одно. У Києві княжив Ярополк, у Новгороді – Володимир. Якщо Ярополк був великим князем, головним князем Русі, то Володимир – удільним, та й влада його була слабенькою. До всього ж, усі добре пам’ятали про його походження. Хто буде спілкуватися з сином полонянки?
Але, як би там не було, а кожен з них шукав підтримки в Рогволода. Першим постукався Ярополк – у Полоцьк від нього негадано з’явилися свати. Ярополк забаг стати одноосібним правителем Русі…
Але мав він двох братів, з якими мусив ділитися владою, обидва, як і він, – Святославичі з роду Рюриковичів, обидва ще батьком поставлені владарювати в удільних князівствах, які йому не корилися, бо теж прагли стати одноосібними правителями Русі… Чи бодай рівними йому, великому князеві Київському, а отже, й захопити Київ.
Сьогодні вони його старшинство ще якось терплять, а завтра, спробувавши влади, забагнуть захопити княжий стіл, а його, Ярополка, кишнуть. Добре, якщо тільки з Русі, а то, може статися, і зі світу цього.
То краще буде, якщо він їх випередить. Тоді вже можна буде усмак владарювати. А їхні князівства до свого приєднати, і стане воно ще могутнішим, а з ним – і Київська Русь. Тож дбає не для себе, для Русі. Бо коли на Русі багато князів, то мало толку, і Русь сильною і славною не буде.
6