І вмовк, слухаючи, як біля княжого терема і далі по горі, здавалось, аж до самого Славутича лунко кують зозулі, пророкуючи та віщуючи русичам довгі і щасні літа…
І запише згодом київський літописець:
«Нача княжити Володимеръ въ Киевъ единъ».
Сказання третє.
…Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода
1
Син князя Ігоря і княгині Ольги, проголошеною згодом святою і рівноапостольною, батько княжичів Ярополка, Олега та Володимира (від різних, правда, жінок) Святослав Ігорьович великокнязівський стіл посів у 964 році. Йому тоді виповнилося 22 роки. Батьки його – Ігор та Ольга – на той час розміняли по п’ятому десятку. Мабуть, Святослав був не першою дитиною в княжій сім’ї, очевидно, в Ігоря та Ольги були хлопчики й дівчатка, але повмирали в дитинстві, тож коли загинув Ігор, у нього не виявилось спадкоємців чоловічої статі, старших за Святослава – Святослав і став великим князем Київським. Загалом він отримав гарне виховання, але захоплювався ще з дитинства лише ратними справами: він бездоганно володів усіма видами зброї, вдався сміливим та рішучим – недарма ж його прозвали Барсом – хижий ссавець, те саме, що й леопард. Особливо любив їзду верхи і з коня міг не злазити днями – а може, й ночами. Добре почувався серед бувалих дружинників, закоренілих вояків, які й виховали з нього не князя-державотворця, а – завойовника, покровителями якого – як і дружинників – стали язичницькі боги, а їхнім ідеалом був Перун, бог-громовержець. Усім іншим у житті він не цікавився – чи не надавав йому особливого значення. Навіть особистому життю, сім’ї, дітям. І майже не звертав уваги на жінок – за винятком хіба що материної ключниці Малуші, з якою прижив сина Володимира.
По цій причині був затятим язичником і скільки його мати, яка вже на той час стала християнкою, не навертала до нової віри, в неї нічого з того не виходило – хреститися син навідріз відмовлявся. Казав матері: «Як мені одному хреститися? А дружина моя з мене сміятися почне!»
Дружина – як зброя, походи, битви, – це для нього було все. Тож виріс фанатичним поборником старої поганської віри, ворогом християнства, що його він переслідував і глумився з нього. Правда, доки мати-християнка ще була живою, хоч трохи стримувався, відкрите гоніння на християн він влаштує потім, як матері не стане.
Усе своє доросле життя Святослав провів у походах, завойовуючи чужі краї і швидко їх утрачаючи. Війни він вів заради слави – іншого сенсу в житті не бачив, без воєн життя йому здавалося прісним, нудним і нецікавим.
У Києві – в той час, як князь роками десь тинявся з дружиною чужими краями – визрівало глухе невдоволення. «Ти, княже, – казали йому бояри, – чужої землі шукаєш, а свою занехаяв».
А він з одного походу йшов в інший, мужньо терпів разом з дружиною всі незгоди і труднощі похідного життя, на смертельну ж небезпеку, що чатувала на нього в походах, не звертав уваги.
Бояри не стомлюючись закликали його краще берегти власну державу, але – марно. Святослав був і залишився відважним та хоробрим і гейби досвідченим воїном, для якого походи та війни значили все. Був талановитим полководцем.
Опис його зовнішності тих часів для історії залишив візантійський письменник Лев Диякон[14]:
«Помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кошлатими бровами й світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надміру довгим волоссям над верхньою губою. (Чомусь візантієць не збагнув, що це у слов’ян зветься вусами. – В.Ч.) Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду (в пізніші часи така чуприна стала зватися вельми образно, з живинкою – оселедець, і після київських князів така чуприна і справді означала ознаку знатності, була характерною оздобою українських козаків, особливо запорожців, і теж була для них клановою ознакою. – В.Ч.): міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла досить пропорційні… В одне вухо в нього була вдіта золота сережка: вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білим і відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою».
14