Боги язичництва[15] уособлювали сили природи і їх було дуже багато, бо тоді ледь чи не кожен лісок, ярок чи й окреме дерево мали свого бога (демона, духа чи й якого зловредника). Тож божества часів язичництва були створені людьми зі страху – люди всього боялися, адже перед явищами природи були безсилими.
Невідомий руський автор (XІІ ст.) у «Слові про ідолів» виділив основні етапи формування вірувань східних слов’ян. На першому вони «клали треби» (жертви) вампірам і берегиням, на другому – поклонялися роду і роженицям, на третьому – молилися Перуну.
Упродовж усього існування язичництва люди вірили у багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води тощо, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. З роками-віками в слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.
До всього ж – крім головних богів – світ наших предків населяли демонічно-фантастичні істоти, зокрема Блуд, Вихор, Відьма, Вій, Вовкулака, Дідо, Домовик, Русалка, Світилка, Скарбник, Упир, Чарівник, Чорт, Чугайстер, Злидні, Біси тощо – здається, їм і ліку немає, аби їх усіх згадати.
У перші дні свого княжіння в Києві Володимир розпочав велике будівництво на Старокиївській горі, яка ще раніше, за Олега, перетворилася на адміністративний центр Києва. Володимир спорудив там новий кам’яний палац із бенкетною залою (гридницею), а перед ним опорядкував величне капище з ідолами. Головною фігурою того святилища став Перун, давньослов’янський бог грому та блискавок, війни і перемоги, покровитель князя та його дружини.
Перуна поставили за «теремним двором» на горбі й оточили його сонмом інших богів. Робив це Володимир з метою об’єднати язичницьким пантеоном різні племена в єдину державу з єдиною вірою. Перун – бог князів та дружинників – був перетворений в головне божество усієї Руської землі.
За літописом, боги Володимира стояли на горбі «за двором теремним», себто за межами давнього городища і виставлені були для всезагального поклоніння. Капище знаходилось, як установили археологи, в центрі давнього Києва, на Бабиному торжку, поруч із княжими палацами X століття. (Залишки святилища будуть вже в наші дні виявлені під будинком № 3 по Володимирській вулиці.)
І першим серед новопоставлених богів (Даждьбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокоша) був Перун. Всемогутній бог мав людську подобу. Тіло його було вирубане з дерева, голова відлита із срібла, а вуса – із золота. За Густинським літописом, ноги в Перуна були залізні, очі – з коштовного каміння. В руці він тримав кам’яну подобу стріли, що була прикрашена яхонтами і перед ним завжди горів вогонь, який жерці під страхом смерті зобов’язані були підтримувати. Заґавиться який жрець, і вогонь згасне, одразу ж такого жерця потягнуть на плаху, де його зроблять «меншим на одну голову».
Інші боги, що стояли на капищі навколо Перуна, – Хорс, Даждьбог, Стрибог, Сімаргл та Мокоша – були богами різних племен та місцевостей, а тепер Володимир оголошував їх єдиними – спільними богами всієї Русі.
Хорс і Даждьбог уважалися богами Сонця. Даждьбог – один з головних богів язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося красне сонце, яке, як вірили слов’яни, давало життя, насичувало собою всю природу. Звідси й назва Даждьбог – від прадавнього даждь – дати, тобто дай-бог, бог, який дає, чи дослівно – той, хто дає життя. Як цар сонця, Даждьбог уважався «дідом всіх людей». (За «Словом о полку Ігоревім», руський народ – це Даждьбожі онуки.)
А ще він був джерелом благополуччя, багатства людського, тож слов’яни високо шанували його і вважали наймогутнішим серед богів.
Крім Даждьбога, шанувалися на Русі й інші сонячні боги: Сварог – його називали ще вогнем або тим, хто посилає стріли, тобто сонячні промені.
А ще на Русі, крім богів Володимира, встановлених ним за двором теремним, шанували Стрибога, Ярила – бога весняного сонця, Купала – бога літнього сонця, а також Трояна, Коляду, Переплута.
Серед богів найзагадковіша Мокоша – єдина жінка серед божеств київського пантеону. Вочевидь, вона була богинею води, дощу, грози, а отже, й плодючості, як українська Марена (богиня води та весни), Велика богиня слов’ян.
Мокоша була й богинею жіночого господарства, допомагала прясти (сама при цьому залишаючись невидимою), її вважали ще й покровителькою пологів.
Велес чи Волос – був скотським богом. В літописах зазначається, що князі зі своєю дружиною присягали Перунові й Велесу, «по закону руському… клялись своїм оружжям і Перуном – богом їхнім, і Волосом, богом скоту».
15