Гориславою вона стала у своєму заміжжі, коли її силоміць було взято, як пташку, вихоплено з гнізда і віддано за нелюба, з яким вона під кінець свого заміжжя мовби й змирилась і навіть покохала. А коли він відхилив її любов, у пориві відчаю хотіла його вбити. А заодно й себе.
Як Горислава (князь так її назвав) вона багато страждала і справді мала гірку славу. І з примусу жила з людиною, яка згубила її рідний край батьків і братів. Але, попри все, вона народжувала дітей і навіть простила свого нелюба і поневолювача і вже хотіла жити з ним до скону. Але він вибрав іншу, чим і прирік її на той відчайдушний крок, коли вона у відчаї взяла гострий ніж…
І нарешті Анастасія – християнка, черниця, ігуменя монастиря. Тож і прожила одне-єдине життя, як троє різних, що випали на її долю. І кожне з них витримала і прожила їх з гідністю. І не було їй за що докоряти самій собі…
За спробу замаху на князя вона приречена була на смертну кару. І готова була її прийняти з гідністю, але не зломлена. Бояри звернулись до князя з проханням помилувати її, а замість покари – кара все ж має бути – вислати її зі стольного граду до Полоцька. Володимир погодився з їхнім рішенням: жодної крові! Вона – мати його дітей. До всього ж, князь не хотів в очах нової жони-християнки постати варваром-язичником, ще й міг позбутися любові її синів, які, вирісши, могли б йому помститися за погублене життя неньки…
Ставши християнином, Володимир став… милосердним. Навіть до своїх ворогів. Хоч би й до Рогнеди. Бо приревнувала бідолашна до нової жони, образилась, що не з нею він вирішив доживати віку… За це смертю не карають.
Брати новий шлюб з яким-небудь княжим боярином княгиня навідріз відмовилась. І взагалі, вдруге виходити заміж. Зрештою, Володимир запропонував їй поїхати у край свій і там прийняти постриг та стати черницею.
Рогнеда сприйняла це як милосердя князя – та й життя він їй зберіг. Усупереч язичницьким звичаям. До всього ж, треба було подбати про майбутнє дітей. Хто, як не вона, це має зробити?
«Хай буде так, – врешті сказала Рогнеда, як присуд собі винесла. – У монастирі теж люди живуть. Не хочу заміж за боярина, хочу стати Христовою нареченою, піду в монастир».
Чернецтво (з грецьк. monachos – одинокий, самітник, відлюдник, пустельник – чернець або монах) – соціальна релігійна група, члени якої беруть на себе обов’язки: в першу чергу – «уход от мира», як правило, відмову від майна, обов’язкову безшлюбність (т. з. «воздержание»), розрив старих родинних і соціальних зв’язків, підкорення суворій дисципліні. І обов’язковим для ченців є прикріплення до монастирів, виконання його правил (уставу). А життя в монастирі, його смисл і етика – молитви і роздуми про божественне (медитація).
Чернецтво з’явилося в середині I тисячоліття до нашої ери в Індії, в буддизмі (у ньому воно охоплює все духовенство). Вважається, що буддист може досягнути нірвани[25], лише відмовившись від усіх світських зв’язків і неодмінно в убозтві – аж до жебрацтва. Пізніше чернецтво з’явиться в Китаї, Японії, Тибеті (ламаїстське чернецтво) та в інших країнах Південно-Східної Азії, Далекого Сходу.
У християнстві чернецтво (в православ’ї зветься також чорним духовенством) з’явилося в III–IV ст., спершу в формі пустельництва, а потім (з IV–V ст.) почали переважати спільні поселення монахів.
Посвячення в чернецтво в християнстві здійснюється через обряд постригу, а на знак повного «ухода из мира», пострижений бере нове ім’я. І отримує особливий одяг – облачення. (Правда, згодом виявиться, що життя монахів часом було далеким від аскетизму, що ними проповідується.)
На Русі ченці з’явилися – як і монастирі та чернецькі братства – відразу ж після прийняття християнства та хрещення Русі. І відразу ж на перший план виступили аскетизм, пустельництво (ченці часом ховалися в скитах дрімучих лісів). Чернецтво відкидало основні постулати цього світу, як царство гріха і диявола, різко підкреслювали різницю життя «по плоти» і життя «по духу», наголошувалося – особливо в монастирях, – що «плотские помышления суть смерть, а помышления духовные – жизнь и мир». Чи – «помышления плотские суть вражда против Бога, ибо живущие по плоти Богу угодить не могут». Тож закликали до «умерщвления духом удел плотских».
Була висловлена думка: в Євангелії подані два зразки життя і святості: один – обов’язковий для всіх, другий – добровільний, що пропонується тим, хто бажає здобути святість, таким треба очищувати «дух воздержанием» від тілесних насолод. Світ, який живе без Бога – це світ зла. Людський дух – суть іскра Божа, що потрапила в полон ворожих їй плотських спокус, адже спасіння наше, вчили проповідники, можливе лише через Христа, себто звільнення духу від тілесності, відновлення чистої духовності нашого існування. А звідси виходило (так учили й Рогнеду): вищою метою устремлінь людини має бути повне підкорення плоті («ея обуздание»), повна відмова від злого начала, возз’єднання з першопочатком духу, божеством. У Святому Письмі є вказівки на «вдовиць», а також «дияконис», які посвящали себе молитвам і християнській благодійності. Такою «вдовицею» і стала Рогнеда, відрікшись від спокус грішного світу, (світ добра буває лише з Богом). Одні вважали, що світ – це царство загибелі, від якого треба повністю відцуратися. Інші наголошували: світ, що перебуває у злі, має бути вкорений для Бога чернецтвом.
25