Причиною конфлікту було незадоволення Ярослава – він уважав себе найстаршим у домі Рюриковичів після батька (старші сини Вишеслав та Ізяслав перед тим померли), а батько вирішив заповісти верховну владу Борисові. За старими звичаями Ярослав та Святополк були першими претендентами на престол.
Небіж Святополк, син убитого Ярополка, вважав, що в нього найбільше прав на престол, аніж у незаконнонародженого Володимира, тож оголосив себе єдиним спадкоємцем верховної влади.
Але таким же єдиним спадкоємцем тієї влади вважав себе і Ярослав, його підтримували молодші єдиноутробні брати Всеволод і Мстислав.
Святополк був одружений з дочкою польського князя, майбутнього короля Болеслава Хороброго, тож розраховував на підтримку тестя. Ярослав же розраховував на дієву підтримку новгородців, які все ще не бажали коритися київському князеві – як і сплачувати йому данину, та на підтримку свого тестя, шведського короля Олафа I. Року 1014-го Ярослав таки зважився піти на відкритий конфлікт з батьком і відмовився платити Києву данину.
Що тут зчинилося!
Літописці занотують: «Коли Володимир збирався йти проти Ярослава – Ярослав послав за море, привів варягів, тому що боявся батька свого».
Ярослав усе тверезо оцінив. Батько хоч і постарів, але все ще могутній правитель Русі, тож вирішив спертися не лише на скандинавських найманців, а й на боярство та купецьку верхівку Новгорода Великого, які вже давно виношували мрію відновити колишні новгородські вольності.
Хто зна, як би далі розвивалася усобиця між сином і батьком. Військо Володимира швидше всього вирушило б на Новгород і навряд чи зумів би Ярослав зі своїми найманцями встояти проти загартованої в походах і січах дружини батька та його ближніх бояр.
Усе вирішила доля. І вирішила по-своєму. Коли військо вже мало вирушити до Новгорода, Володимир розхворівся – особливо заболіло в нього серце, ніяк не міг змиритися з тим, що рідний син, на якого він так покладався і якого по-своєму любив, оружно виступив проти нього… «Кінець світу», – хрипів Володимир, хапаючись за серце…
3
15 липня 1015 року Володимира не стане. Помер старий князь у своїй заміській резиденції Берестові. Про непокірного сина перед кончиною не згадував, квапився до якихось трьох жінок і прохав, аби вони його зачекали… Потім здогадалися: до матері Малуші він відбув та до жінок своїх, до Рогнеди, що її він і кривдив за життя, і Гориславою називав, а бач, виявилося, тільки вона йому й любою була, та до Анни Візантійської, за якою теж побивався…
Як писатиме літописець, перед кончиною своєю Володимир «каялся и оплакивал все то, что совершил в язычестве, не зная Бога». І молився такими словами: «Господи, Боже мій, не пізнав я тебе, але помилував ти мене і святим хрещенням просвітив мене… Господи, Боже мій, помилуй мене. Якщо хочеш мене карати і мучити за гріхи мої, карай сам. Господи, не віддавай мене бісам!..»
«І так молячись, – пише далі літописець Іаків, – передав Володимир душу свою з миром янголам Господнім».
Святополк, пасинок небіжчика, велів утаїти від народу смерть Володимира, але слуги князя вночі розібрали поміст між двома клітями, загорнули тіло Володимира в килим і спустили линвами на землю. Потім, поклавши його на сани…[26]
«Виносити тіло таким чином – це особливий поховальний звичай, освячений віруваннями предків… мертвого іноді виносили її через вікно…» Етнографи так тлумачать цей давній поховальний ритуал язичництва: «Могла створитися думка, що умерлий, який відійшов із царства життя, не повинен виходити тим шляхом, який служив виходом і входом для живих, смерть не повинна знати сімейного порога і дверей, що відкриваються лише для рідних і друзів» (Я. С. Боровський. Світогляд давніх киян. Київ: Наук. думка, 1992).
А ще літопис старанно наголошує: Володимира вивозили з села Берестового «на санях».
І в сказанні про Бориса і Гліба, за рукописом XIV ст., зображено перенесення тіл цих святих, причому першого несуть на санях, а другого на них везуть. На думку багатьох дослідників, так перевозили небіжчиків тому, що сани винайшли раніше, аніж такий незамінний у пізніші часи віз.
26
Язичницький звичай везти небіжчика від житла до місця поховання лише на санях – навіть за літньої спеки, – забувся і нарешті вийшов з ужитку. Не без допомоги християнства. Але ще довго в санях любили їздити поважні й гордовито-пихаті барини й баричі – пани й підпанки, тож чи не з тих часів і живе українське поговірка: сідати не в свої сани.