Скочила на ноги, відбігла до дверей.
- Маєш пісню. Досить з тебе?
- Іди. Дай мені час для думання. Вона ще не вірила.
- Отак і йти? Я ж рабиня.
- Іди, йди. Ще тебе покличу.
- Мала втіха!
Вона вийшла від нього, сміючись, але він не хотів чути того сміху, хотів думати.
А що думати - не знав. Порадитись? Про жінку не радяться. Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство. «А ті з ваших жінок, котрі здійснюють паскудство,- візьміть у свідки проти них чотирьох з вас. І коли вони засвідчать, то тримайте їх у домах, поки впокоїть їх смерть або аллах влаштує для них шлях». Був Гріті, який стояв осторонь ісламу. Але з Гріті не хотілося б розмовляти про цю дівчину, бо ж при зустрічі він і так неодмінно підморгне і спитає з брудною чоловічою відвертістю: «Ну як засмакувала вам роксоланочка?»
Ібрагім лежав і перебирав у пам'яті вірші четвертої сури корану «Жінки». Завжди знаходив у цій книзі втіху, надто там, де згадувалося його ім'я. Знав, що то пророк Ібрагім, якого християни звуть Авраамом, але однаково мав втіху, читаючи: «Адже ми дарували роду Ібрагіма писання й мудрість». Може, й Феррох-хатун, підбираючи для малого свого раба мусульманське ім'я, зупинилася на Ібрагімі, щоб сповнити гордістю його дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тіло віддаючи природі, яка без нічиєї помочі вже чотирнадцятилітнім зробила Ібрагіма палким і відданим коханцем його доброї господині. Тепер вона десь спливає у невтішних сльозах, а він має знайти розумний вихід із безвиході, в яку потрапив, купивши на Бедестані дивну рабиню. «І ніколи ви не в стані бути справедливими між жінками, хоча б і хотіли цього. Не ухиляйтеся ж усім ухилянням, щоб лишити її ніби висячою. А коли ви владнаєте і будете богобоязливі, то воістину аллах прощаючий, милосердний».
До ранку майже не заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб спитати, чи не привести улюбленицю Ібрагімову Хюму, вигнав утришия. Євнухи - найнестерпніші. Завжди знають те, чого не слід знати нікому. Розпитати Рушен не могли, бо вона нікому не стане відповідати (навіть йому, на жаль), але здогадалися й так, раз відправив він рабиню дочасно й передчасно. А може, саме вчасно?
І тут він злякався: а чи не виявив він слабості, чи не піддався затаєним чарам цієї чужинки? Принаймні мав би напоїти її міцним вином і хай би тоді спробувала виказати свою варварську суміш гострого, як бритва, розуму і мало не дитячої наївності. Але ж він не зробив цього. Відпустив Рушен, не доторкнувшись до її тіла, і відпустив передчасно й дочасно. Не інакше - чари. Його ошукано. Він піддався наївній баєчці про високе походження і про чистоту мало не ангельську. Ібрагіме, Ібрагіме!…
Над Стамбулом нависала холодна зимова імла, але султан виявив бажання їхати на Ок-Мейдан стріляти з лука по гарбузові. Бажання падишаха священне. Ібрагім супроводжував Сулеймана, тримаючись коло почесного правого стремена. Він був сама поштивість і запобігливість на цьому почесному місці правої сторони, що зміцнює небосхил, і потішав султана, описуючи їхні вправи стилем придворних пишномовців-лакиз: «Коли високий султан, сівши верхи, з августійшим кортежем поспішив у путь досконалості, поштивості й служіння і за звичаєм халіфів у вільний від державних турбот день прибув на поле стріляння по гарбузу, який уже чекав на місці проходження його величності, чухраї й аджеми [15] вмить стали ганяти гарбуз, піднятий на двісті гезів над землею, і великий падишах, ніби лев, створивши собі пазурі з стріл і лука, став метати в гарбуз стріли випробування, заохочування і налякування згідно з словами: «І приготуйте для них, скільки можете, сили і загонів кінних; або ви налякаєте». Щаслива права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських покоїв і великого сокольничого Ібрагіма, який також метав стріли в свій гарбуз, і високогідні вельможі султанські, заохочуючи один одного, метали стріли щастя в гарбузи, підставлювані їм аджемами, та не могли зрівнятися всі ті гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних і чорних смугах, ніби кров од стріл і синці од могутніх ударів його величності. Що то був за гарбуз! Глиба, ніби дерево без стовбура, або голова богатирського воїна, що взірцево підставив її під кам'яні удари стріл. Вона схожа на товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрільбище. Це гніздо голубів, яких каміння стріл змушує злякано злітати, або райська фінікова пальма, яка підставляє себе його величності, намісникові нашого часу».