Після вечері Сулейман попросив почитати йому «Тасаввурат» [22], слухав, куняючи, не перебивав і не перепитував, а Ібрагім, незважаючи на читане, забувши й про самого султана, крутив у голові тільки одне слово: «Валіде, валіде, валіде!» «Я знайшов жінку, яка ними править, і даровано їй усе, і в неї великий трон».
А тоді здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов'язану з венеціанцем Джентіпе Белліні, який розписував ці покої для Мехмеда Фатіха. Художник вельми подивував султана, привізши йому в дарунок кілька своїх робіт, де були зображені прекрасні жінки, які видалися Мехмеду живішими навіть за його одалісок з гарему. Він не вірив, що людська рука здатна творити такі речі. Тоді художник намалював портрет самого Фатіха. Кривий, наче ятаган, ніс, розбійницьке обличчя у широкій бороді, звіруватий погляд з-під круглого тюрбана, у всьому панівна барва - стемніла загусла кров. Султан був у захваті від уміння венеціанця. Але коли той показав Мехмедові картину усікновення глави Іоанна-Хрестителя, султан засміявся з художницької недосвідченості.
- Ця голова занадто жива! - вигукнув він.- Не видно, що вона мертва. На відрубаній голові шкіра стягується! Вона стягується, щойно голову відділено від тіла! Ви, невірні, не знаєтесь на цьому!
І щоб не полишити ніяких сумнівів щодо свого знання, тут же звелів відтяти голову одному з чаушів і примусив художника подивитися на ту вмираючу голову, поки венеціанцеві стало видаватися, ніби він і сам умирає.
Не було нічого неможливого для Османів. Надто в жорстокості. Чи не накличе він на себе жорстокості своїм дарунком? Вчинкові має передувати розмова. А розмова - це ще не дарунок.
Хоч Ібрагім вважався головним наглядачем султанських покоїв і хоч Баб-ус-сааде теж належала до його відання, але переступити за четверту браму, пильновану білими євнухами, не ризикуючи втратити голови, він не міг так само, як будь-який інший чоловік, окрім самого султана. Євнухи не бралися до уваги, бо ж євнух не може скористатися одалісками, так само, як неписьменний книгами. Але з висоти своєї посади Ібрагім бачив, що діється у гаремі, він мав задовольняти всі потреби цього маленького, але всемогутнього світу; щоранку до нього приходив головний євнух, який передавав веління валіде - великої правительки Хафси, дорогоцінний час якої не міг витрачатися на речі низькі й підлі, для яких поставлений тут був він, Ібрагім, бо той час ощадливо розділювано на устремління наблизитися до аллаха, на возвеличення улемів, бідних чалмоносців. Ібрагім терпляче слухав розбазікування чорного кизляр-аги, відаючи вельми добре, що її величність валіде, окрім готування дарів для мечетей і священних тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та плетіння мережив, свій час здебільшого витрачає на пліткарство, на вислухування доносів євнухів і своїх вірних одалісок, на притлумлення чвар, а то й справжніх заколотів, якими аж кипить гарем, і, ясна річ, на вивідування й стеження кожного кроку султанового, його візирів, усіх наближених, передовсім Ібрагіма ж, хоч до нього валіде й мала особливу прихильність, про що не раз казала відверто. І не просто прихильність, а й любов, як до сина. Про це він теж відверто чув з уст самої валіде. З царствених уст, що красою своєю затьмарювали будь-що бачене. Не соковиті, не буйно-червоні, не ніжні тою тонкою ніжністю, від якої шаліють чоловіки, а скоріше суворі, темні, мовби вкриті смагою, якісь ніби затверділі, але вирізьблені з такою високою досконалістю, що ждав з них уже й не просто слів, а самої краси, чи що. Лише небагатьом з чоловіків випало щастя бачити ті уста. Ібрагім належав до небагатьох.
- Передай валіде,- сказав він уранці кизляр-азі,- що я просив би її вислухати мене.
Кизляр-ага мовчки вклонився.
- Іди,- знов сказав Ібрагім. Євнух, вклоняючись, позадкував до дверей. Був могутніший за Ібрагіма, бо мав у своїх чорних страшної сили руках і весь гарем, і самого султана, але ніколи не виказував відверто своєї могутності, бо позад нього стояли цілі покоління, таких самих євнухів, які творили свою справу тайкома, накидали зашморг, підкрадаючись ззаду, а перед очі запобігливо вклонялися, принижувалися і підлабузнювались.
Людина, ставши на ноги і возвисившись над світом тварин, одразу мовби поділилася на дві частини: верхню, де дух і мисль, і нижню, яку тілесність тягне до землі, до тваринності, до первісного бруду. Верхній слугують мудреці і боги, нижній - підлабузники. Вони з людських покидьків - найдревніші. Покінчити з ними - незмога. Єдиний спосіб: знову стати рачки!